Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— І далеко нам ще? — запитала вона, розминаючи спину. Від довготривалої їзди затекли ноги й розболілась поясниця. Тепер Арніка розуміла, чому все більше людей віддавали перевагу дорогому, але комфортабельному саламандровому таксі.

— За седмицю мали б доїхати. Тут не далеко, — кинув через плече Антаїр. Він навіть не повернувся в її бік. — Зараз оминемо кілька сіл, а там до Охоронного Лісу рукою подати.

Арніка похолола. Седмиця в Охоронному лісі. Хоч би глузду не стратити.

— Ми будемо їхати вночі?

— А що, страшно?

— Охоронний ліс і без того небезпечний, — вмішався Індгарт. — Не бачу сенсу в зайвому ризику, стаємо.

— Але це не логічно, — заперечив Антаїр, перегороджуючи конем дорогу Індгарту й завадивши тому спішитися. — Чи не краще якомога швидше зібрати камені й розійтися як у Океяні шхуна й човен?

— Ти кудись поспішаєш, кровопивце? — в голосі Індгарта чітко відчувалась погроза. Він не вірив Антаїру, як й всім іншим вампірам, й чекав на підступ з його сторони. — Може до своїх дружків? Ведеш нас у засідку?

— Що ти… — голос вампіра низьким рокотом прокотився вечірньою поляною. Індгарт різко повернувся до нього в сідлі й зло блиснув очима.

— Правда горло суше, чи не так?

— Стулив би ти пельку, поки можеш, вухастий.

— Ау! — крикнула Арніка, але на неї ніхто не звернув уваги. — Ну так, ну так, хто б мене слухав. Уже третій раз за день! — Арніка спробувала зістрибнути з Ромашки, але нога заплуталась в стременах і, ледь не впавши, вона все ж залишилась у сідлі.

— А то що? — Індгарт розпалявся. Гострими вилицями ходили жовна, правиця уже смикнулась до рукава лівої, де ельф завжди носив тонкого кістяного стилета, подарованого Арнікою на його сімдесятиріччя. — Невже наш дорогоцінний герцог образиться й приріже принца дружньої країни?

— Хлопці!

— Хочеш перевірити?

— Можна…

— Та зверніть на мене увагу, бісові ви діти! — крикнула Арніка й здійняла хвилю на струмкові, що протікав неподалік. Вода здійнялась й з хлюпотом упала донизу, обдавши всіх трьох крижаними бризками.

— От так уже краще, — сказала вона, коли чоловіки отетеріло вирячились на неї, ніби лише зараз згадали про її присутність. — Я думаю, що нам все рівно доведеться робити зупинку. Тут обвал.

Вампір з ельфом зіскочили з коней. Все на що вистачило сил після багаточасової тряски в Арніки, так це з гріхом-навпіл виплутати ногу зі стремен і не впасти їм під ноги.

— І як це розуміти?

— Певне, тут був землетрус, — невпевнено протягнув Індгарт. Він підійшов ближче й схилився над прірвою, що беззубою пащекою розрізала ліс на дві половини. — Глибочезна, дна не бачу, — він схопив велику грудку й пожбурив її в яму. Відійшов на крок й став рахувати. Після десятого загнутого пальця він крякнув і повернувся до нас. — Доведеться шукати об’їзд.

— А мосту нема? Витрачати день на пошуки об’їзду не хотілося б.

— До дерево-людів? — Індгарт навіть не намагався стримати зверхності. — Хто до них ходив би? Люди? Не сміши мене, герцоге. А то подумаю, що посаду ти отримав аж ніяк не за бойові заслуги.

— Людям немає нащо ходити в Прокляте поселення. Вони б навпаки воліли, щоб його ніколи не існувало, — погодилась Арніка з Індгартом. Вона навіть в чомусь розуміла людей, які не хотіли бути сусідами проклятого місця.

— Люди завжди вважали себе господарями на землі, — зло кинув Антаїр, коротко зиркнувши на Арніку так, що в неї коліна затремтіли ще сильніше. — Але тільки-но ставалось щось непередбачуване, як їхня пиха й самовдоволеність миттю зникали й вони починали молити Господа-Бога й іншу вигадку їх лицемірними правителями, аби лише врятувати свою шкуру.

В якійсь мірі він був правий: варто покинути більш-менш густонаселену місцину, як ти перестаєш бути тим гордим володарем світу, яким вважаєш себе. Ти — просто маленька букашка, доля якої залежить від численної купи щасливих випадків і рішень пригоршні таких же самих букашок. Але обурення від того не було меншим.

— Не всі люди такі, — заперечила Арніка.

Антаїр окинув її поблажливим поглядом і повернувся до сварки з Індгартом. Він пропонував повалити дерево й піти по його стовбуру на ту сторону, а Індгарт доводив, що неможна рушити життя задля того, що можна вирішити одним-другим обертом в дорозі.

— Темніє, — нагадала Арніка, розминаючи задерев’янілі ноги. Останні жовті промені осіннього сонця вже лизали верхівки сосон й відблискували в тихій воді трібного струмочка. — Поночі рухатися небезпечно. Тим паче по деревині. Кобила в мене сліпувата і кульгає. Якщо хочете самоубитися, то це якось без мене, дякую. Я краще поїм.

Сказала це й відвернулась до Ромашки. Знімаючи з її спини в’юки, вона краєм ока помітила як Індгарт вдячно всміхнувся і повернувся до Антаїра.

— Арніка права, розумніше все ж буде залишитись тут. А з першими променями сонця рушимо далі.

— Біс з вами, ваша взяла, — здався герцог, знімаючи з коня сідло з пильником. — Тільки чергувати будемо по черзі.

— Нарешті хоч одна розумна думка в нашого пана, — Індгарт єхидство так і лилося з його голосу. Він зігнувся в чванливому поклоні, човгаючи уявним капелюхом пилюкою.

— Інде, — осмикнула його Арніка.

“Що сталось? Ви давні вороги чи що за атмосфера?” — послала Арніка думку до свідомості ельфа. Він навчив її, як можна запросити його до свого розуму. Потрібно сильно подумати й уявити, як думка витікає з твого рота й влітає в вухо співрозмовника. Шкода, що таке діяло лише для зв’язку з Індгартом й лише коли він був десь поруч.

“Просто не подобається він мені. От і все”, — пролунав в голові його голос.

— Так, тоді розподіляємо обов’язки, — Індгарт обтер долоні об штанини. — Арніка й я йдемо по хмиз, а пан вампір лаштує табір й глядить коней.

— Слухаюся, Ваша Високосте, — скривив гримасу Антаїр й схилився в удаваному поклоні.

Індгарт задоволено кивнув й пішов в глиб лісу, далі від обвалу. Арніці нічого не залишалося, як піти за ним слідом. Вони відійшли далеко від стоянки. З-за дерев не було видно ні коней, ні Антаїра, що виділявся блідою шкірою в лісових сутінках.