Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Говорять, гостей Поселення, якщо вони наважуються залишитись на ніч, мучать кошмари, — порушив вечірню тишу Індгарт.

Він як ніхто не любив дерево-людів. Арніка не знала чому, але колись він сказав, що волів би краще зустріти сотню вампірів, з якими Ліс стокружжями мав натягнуті стосунки, ніж мав би справу з одним дерево-людом. Можливо, вся річ була в його дарові природного Читання. Хто знає, які думки роїлися в напівздерев’янілих головах приречених на жахливу напівсмерть-напівжиття істот.

— Ніби якась могутня неосяжна сила виймає з-підкірки найжахливіші спогади й страхи, спотворює їх, — від його слів Арніку взяли дрижаки. Залишатися на ніч в Поселенні вона не збиралася. Навіть якщо це буде значити, що з сідла вона злізе лише за добу.

Не рідкісними були випадки, коли подорожні сходили з ґлузду просто заночувавши в лісі, який оточував його подібно межі. Вони убивали своїх товаришів, вирізали внутрішні органи, очі, розчленовували тіла й розвішували нутрощі по деревах. Вони могли повіситися на осокорі чи горіху. А на ранок все видавалось маною. Звісно, якщо вони доживали до ранку.

— Що, боїшся, вухастий? — глумливо кинув Антаїр. Його пряма спина коливалась попереду. Герцог навіть не дав собі зусилля повернутися, щоб побачити обличчя співрозмовника.

— Я? — фиркнув Індгарт, натягуючи повіддя Гордого. — Моє діло попередити.

— Попередив?

— А може ви не будете затівати сварку в першу ж смедмицю? — вклинилась Арніка. Їй не подобався Антаїр. Його присутність її скоріше дратувала й обтяжувала, ніж допомагала. Але вони не могли відмовити королю Ніксорії, який «так люб’язно» надав свого правицю в ескорт ельфійському принцові й людці. — Нам подорожувати пліч-о-пліч тривалий час, треба навчитися хоча б трохи мирно співіснувати.

Вампір з ельфом лише пересмикнули плечами, але небезпечна розмова стихла. Індгарт послабив повіддя й зрівнявся з Арнікою. Антаїр залишався в голові процесії. Далі чувся лише мірний стукіт підков об загрублу від посухи землю й невдоволене сопіння чоловіків.

І з кожним кругом ставало все більше загублених душ, блукаючих навколо Поселення й благаючих про допомогу. Вдень вони були абсолютно нешкодливі й показувались не часто, але як тільки сідало сонце попутникам варто бути обережними: з найменшим шурхотом втікати, поки духи не спробували зайняти місце в тілі. Й це лякало навіть більше, ніж історії про саме Поселення.

— Щось ти надто тиха, — Індгарт порівнявся з Арнікою. Призахідні промені світла вигравали на його світлому волоссі. — Шкодуєш, що доводиться пхатися біс знає куди через якийсь дурнуватий віршик?

Про кревну обітницю вона йому так і не сказала. Не змогла. Вона знала, як ельф відноситься до будь-якого виду обіцянки й обітниці. Навіть надай Арніка після хоч крихту для розвитку сумніву, що вона збирається виконати свою частину обітниці, він би примусив її, залякуючи наслідками. Або й сам потягнув би слідом, примотавши до коня верхи. Він сам би став шукати ті камені. Нехай поки думає, що все добре й Самір просто дуже добре попросив Арніку про допомогу.

— І завжди ти знаєш, що сказати, — слабко всміхнулась дівчина.

— Ну так у тебе все на обличчі написано, — глухий короткий сміх розрізав моторошну тишу лісу. — Страшно?

— Ні, — збрехала, міцно стискаючи поводи. — Просто… Ти знаєш моє відношення до усіх цих пророцтв і історій про обраних-обраних.

— Знаю, — він зітхнув, — тому й уламав тебе поїхати.

— Ти мене уламав? — засміялась Арніка, виділивши перше слово. — А я думала, то мені ректор Самір з викладачами сказали, що вибору в мене рівно стільки, скільки мізків у кобилиної підкови. Та й магістонську здати треба якось. Звідки в тебе такий вплив на людей, ти ж наче ельфійський принц?

— Та ну тебе, — він вдав, що образився.

— Насправді, — після короткого мовчання продовжив він, — я навіть радий, що все так склалося.

— М?

— Мені вже остогидло сидіти в стінах Академії, — Індгарт відвів від обличчя гілку акації, що мала б вдарити його по щоці. Вони в’їздили в дику частину лісу, куди мешканці недалеких сіл не заходять. — А тут така можливість. Я навіть небезпеки не сприймаю майже.

— Поганий дзвіночок, ельфе, — вклинився Антаїр. — Усі палі полководці й правителі теж недооцінювали небезпеку.

— Зате у них не було огидного кровопивці в групі, який у випадку чого допоможе відвернути небезпеку. Якщо вона не буде йти від нього.

— І що ти цим хочеш сказати? — голос Антаїра осів й більше нагадував гарчання роздратованого чорнопса, готового до нападу.

— Що ми й без тебе добре впораємся.

— Ніби в мене був вибір.

Арніка зітхнула й натягла повіддя, відстаючи. Слухати їх чвари не входило в її плани. Хоч би не повбивали один одного за півкругу й на тому місію можна буде вважати успішною. Ромашка фиркнула, але продовжила сонно ковиляти слід за жеребцями.

Шкода, що фінансування Академії не виділило коштів на саламандрове таксі. Коні з конюшень академії нікого не возили окрім викладачів або посильних до інших академій країни. Й тим більше ніколи не покидали межі Сермізу. Ромашка була уже старою кобилою. Колись її викупив у м’ясників сам ректор — вона кульгала й попередній господар вирішив, що йому не потрібна кобила нездатна зорати пашню чи тягнути віз. В Академії її виходили, ногу вилікували й стали використовувати для навчання молодших кругів верховій їзді.

Улюблениця конюха Сашки, простого хлопчини без грама магічних сил, вона ніколи не була в упряжці. Іноді, проходячи повз, Арніка бачила з якою любов’ю й обожнюванням Сашка дивився на коней. Як добре він вправлявся з дресурою, як вправно чистив й лагодив збрую. В такі моменти вона розуміла, що неважливий ані вік, ані походження якщо у тебе є ціль. Якщо у тебе є призначення.

Й якщо вірити Пророцтву й словам Жанни вона теж його мала. Не таке, як хотіла б, але хто в цьому житті отримує бажане? Арніка з більшою охотою навчалась би військовій елементальній магії, тренувалась на мечах й училась керувати рідинами живих організмів. Але тепер… Тепер мрії й бажання мали відійти на другий план і вступити місце планам Вищих. Й за це Арніка ще більше була не в захваті від вчинків своїх пращурів.