Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

– Я повинна піти вранці, адже так?

– Тебе відвезуть додому.

– І ми більше ніколи не побачимось? – запитала вона.

– Це правила ритуалу!

– А якщо я не хочу йти?

Такі промови були для  Тешеба звичні. Ніхто з них не хотів іти. Вони освідчувалися йому в коханні, не бачачи обличчя, не чуючи голосу. Кожна вимовляла це на свій лад, і кожна з таємною надією залишитися.

Тешеб нічого не відповів і поцілував її прохолодні від вітру губи. Навіщо він зголосився на цю прогулянку! 

Дівча треба було вести назад у спальню, а не на вулицю. Часу, щоб досхочу натішитися її пружним, податливим і таким п'янко-ароматним тілом, залишилося зовсім мало.

Тешеб спохмурнів. Хаотичність, з якою він раптом почав приймати рішення, викликала якщо не гнів, то точно – роздратування…

Поцілунок вийшов грубим, але Гайя не помітила, не захотіла цього помічати.

Бризки дрібного дощу пролилися вниз, закружляли разом із вітром. Вітер, немов величезний птах, розпластав свої крила, підхопив Тешеба та Гайю, і поніс угору, до каламутних небес.

– Ти колись піднімалася за хмари? – спитав Тешеб, міцніше притискаючи дівчинку до себе.

– Ні, нам це заборонено! – відповіла Гайя, не в силах перевести дух від такої запаморочливої ​​висоти.

– Зі мною можна… зі мною можна все…

І вітер посилився, перетворився на ураган, і жбурнув їх крізь непроглядну пелену дощових хмар до чистого яскравого неба і сліпучого сонячного диска.

Гайя злякалася, що зараз їй стане важко дихати, але нічого подібного не сталося: не давило у скронях, не шуміло у вухах. 

Тіло її ніби розчинилося і стало повітрям:   холодним, прозорим і дзвінким.

– Вище! – сказав Тешеб.

Синя зоряна безодня розкрилася назустріч, а внизу, блискучим блакитним півколом атмосфери, диміла земна поверхня.

Гайя не втрималася і заверещала від захоплення.

– Тут немає повітря, а я можу дихати і говорити! Але ж основні закони фізики діють і на відьом!

– То вони не діють на мене, – сказав Тешеб.

– І ти можеш зовсім піти за межу? –  спитала Гайя, слухаючи, як дивно розносяться в безповітряному просторі їхні голоси.

– Можу.

– Мені б теж хотілося...

Яскраві стріли метеоритів прокреслювали темряву.

Сонце, яке з землі виглядало лагідним та привітним, тут нагадувало сполохи холодного, небезпечного, некерованого вогню. А місяць…

–  Місяць завжди такий прекрасний і таємничий! – прошепотіла Гайя, переводячи погляд на Тешеба.

Місяць відбився в його чорних зіницях виразно, наче  у дзеркалі. Гайї здалося, що вона бачить шлях: довгий вузький тунель, який  веде в інший, не тутешній всесвіт, де народжуються і гинуть світи.

Її обличчя раптом побіліло, застигло, а погляд зупинився, втратив будь-який вираз, жвавість і блиск.

Тешеб миттю відвернувся, але було вже пізно: Гайя продовжувала зачаровано і безмовно дивитись у порожнечу перед собою.

Тешеб притис її голову до свого плеча і звалився крізь важкі хмари вниз, прямо в замкову вежу.

Він на руках вніс Гайю в спальню, поклав її, до всього байдужу, на ліжко.

– Весто!

Рудоволоса відьма з'явилася негайно.

– Що ти накоїв? – скрикнула вона з жахом.  

– Що накоїв, то накоїв… – відповів Тешеб, квапливо звільняючи Гайю  від одягу.

– Ти розумієш, що остаточно занапастив її? Тепер для неї більше не буде ні життя, ні світла… Це якщо вона взагалі захоче жити після розлуки з тобою.

– Не ляскочи! Звари  краще зілля! – відрізав Тешеб, чаклуючи над майже непритомною  дівчинкою.