Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

Розділ 13.1 Марення

Гайя не встигла усвідомити, що трапилося – в одну мить той місяць, що відбився у зіницях Тешеба, відібрав у неї всі почуття, думки і бажання, а потім закинув її в якусь густу теплу темряву, де їй стало невимовно добре і спокійно.

Відчуття поверталися повільно, проривалися наче  сонячні сполохи крізь пелену густих чорних хмар.

Спочатку вона розрізнила обличчя, схилене над нею, потім почула голоси.

– Чари тривали лише мить…

– Навіщо ти  це  зробив?  Ти завжди був розсудливий…

– Я не збирався зачаровувати її. Обряд  с самого спочатку пішов не за правилами…

– Це ще гірше! Якби навмисно зробив,  то зміг би контролювати процес, а тепер? Ти не знаєш, скільки місячного дихання проникло в її кров.

–  Я виправлю це.  Не так вже й страшно!

– Не чіпай її більше! І після опівночі відправ  додому, а там подивимося…

Гайя слухала голоси, але смутно розуміла про що йдеться.

– Тешебе! – покликала вона слабо й млосно, крізь місячну темряву в очах, крізь шалену пульсацію крові в голові.

– Я тут… Випий, – сказав він, піднімаючи долонею її потилицю і підносячи до губ чашу із зіллям, – це поверне тобі частину здорового глузду.

– Що зі мною? – запитала Гайя, слухняно роблячи ковток.

– А що ти пам'ятаєш?

– Пам'ятаю місяць і твої очі… а потім… потім нічого. Або ні… далі був ти, був у мені, був моїм світом, моїм всесвітом, а я розчинилася в тобі…

Тешеб поставив порожню чашу на столик і жестом велів Весті вийти.

– Що зі мною? – знов запитала Гайя, яку почав бити озноб, – Я дуже дивно себе почуваю...

Тешеб ліг поряд з нею, міцно обійняв і почав тихо гладити  її розтріпане волосся. 

Він  не захотів морочити дівчинці голову, тому сказав як є:

–  Ти випила відворотне зілля. Воно дуже сильне.

Тешеб  знав: коли страх, розгубленість і біль пройдуть, її почнуть мучити сни, видіння, такі гарячі та солодкі, що вона не зможе вгамувати свою спрагу ні з яким іншим чоловіком. 

Чим сильніша відьма, тим сильніше страждання, а Гайя походить з дуже стародавнього і могутнього роду.

Веста приготує ще більш дієве  зілля,  якого вистачить на кілька днів, а потім…

– Тешебе!

– Що?

– Ти мене любиш? Любиш?

Він поклав долоню їй на лоб – мокрий і гарячий.  Гайя знову затихла.

Тешеб відчував  ту безодню, що відкрилася в   душі дівчини, але нічим не міг її заповнити.

Прикрість і злість змінювалися тілесним бажанням, яке пригнічувало його. 

І він усе  міцніше притискав Гайяю себе, розуміючи: Веста  каже правду. 

Як би сильно він її не хотів, він не має права ще більше поглиблювати її страждання. Вгамувати пристрасть можна з ким завгодно.

Тешеб не хотів зараз міркувати  про те, що сталося і чому це сталося... Сталося і  все. Тепер слід усувати наслідки.

Можливо, Сін… Ні, нехай він закінчить свій ритуал, як годиться!

– Тешебе! 

– Що?

– Ти мене забудеш, так? І  у тебе з'явиться інша? Вже завтра, так?

– Ймовірно, навіть сьогодні, – похмуро відповів він.

– У тебе багато жінок? І ти змінюєш їх щодня?

На її чарівному обличчі блукала похмура  безглузда посмішка. 

Дія відвару триватиме ще кілька годин. Чи може її приспати?

– Звісно, ​​міняю! А то й кілька разів на день!

Тешеб брехав. Він уже давно переситився любов'ю і міг довго обходитися без неї.

Зазвичай, перед обрядом травневих вогнів  він так і чинив: уникав фізичної близькості, щоб потім, з новою дівчиною, спробувати повернути всю гостроту і красу майже втрачених відчуттів. 

Але вже багато років у нього це не виходило. А зараз вийшло. Хоча він такого  й не очікував. 

Тому Тешеб брехав –  у нього теж  в душі розкрилася безодня.

Він майже зненавидів Гайяю за те, що вона на якусь мить взяла над ним нероздільну владу.

– А, добре… – простягла дівчина і потерлася вологими губами об його груди.

Він щосили стиснув зуби.

Дощ припинився, але важкі хмари все ще блукали небом, не даючи місяцю проявити себе на повну силу. Лише зрідка його світло проривалося крізь вузькі щілини в хмарах і, минаючи скляну стелю, падало рідкими струменями на зім'яте ліжко.

Звичайно, ніхто його ні в чому не дорікне. Боги Повного Місяця всемогутні, вони можуть робити все, що їм заманеться і не перед ким не звітують.

Йому туманно  пригадалося, як колись, багато століть тому, одна відьма, теж ним зачарована, збожеволіла від невгамовної пристрасті і кинулася зі скелі в море.

Почуття провини? Мабуть – ні. Він живе так довго, що може не звертати уваги на долі слабших істот, на нерозділене кохання, на чужі страждання…

Можливо,  цим він десь  пішов у свого батька: байдужого до людей бога підземного світу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍