Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

виснаження від голоду і цинга, яку я побачила вперше за все своє життя. А також лишаї та воші — але ми їх знищили. Тепер ви знаєте, що з вами відбувається. Але якщо ви скажете лікарю, що це я вам розповіла, то я, не вагаючись, назву вас брехуном. А тепер переверніться на живіт.

Я зробив, як сказала медсестра, і вона почала міняти мені пов’язки. Виявилося, що все моє тіло вкрите виразками; речовина, яку вона використовувала, трохи пекла, але потім створювала відчуття прохолоди. Я замислився над тим, що сказала мені Доріс, і спробував пригадати, як саме я жив із «вершником» на спині.

— Не тремтіть, — наказала сестра. — Вам холодно?

— Все нормально, — відповів я.

Мені вдалося вгамувати тремтіння, і я став пригадувати недавнє минуле вже спокійніше. Наскільки мені пам’яталося, я харчувався не частіше, ніж один раз на два, а то й на три дні. Митися? Та я не мився зовсім! Зате щодня голився й вдягав свіжу сорочку — то було необхідною частиною маскараду, і мій володар це знав.

З іншого боку, якщо мені не зраджує пам’ять, я ніколи не знімав туфлі відтоді, як поцупив їх, аж до того дня, коли Старий мене спіймав. А вони ж бо були мені затісні.

— В якому стані мої ступні? — спитав я.

— Тихше, не кричіть, — зауважила Доріс. — Переверніться на спину.

***

Мені подобаються медсестри: вони спокійні, прості й надзвичайно толерантні. Міс Бріггс, моя нічна сестра, була не така спокуслива, як Доріс. У неї було обличчя, наче в коняки, що перехворіла жовтухою, але як для жінки її віку вона мала гарну фігуру: худорлява й добре доглянута. На ній було таке ж кумедне вбрання, як і на Доріс, але вона носила його із серйозним виглядом і походжала, мов гвардієць-гренадер.

Коли я прокинувся вночі від кошмарів, міс Бріггс відмовилася дати мені ще одну сонну пігулку, зате зіграла зі мною в покер і роздягнула мене на половину моєї місячної зарплати. Я спробував дізнатися у неї про Президента, бо вирахував, що на той час Старий вже встиг або програти, або перемогти. Але вона не стала про це говорити. Вона вдала, що нічого не знає про паразитів, летючі тарілки і таке інше — і це при тому, що вона сиділа переді мною в костюмі, який мав лише одне призначення!

Тоді я спитав у неї про громадські новини, але міс Бріггс сказала, що останнім часом була надто зайнята, щоб дивитися трансляції. І порадила поцікавитися у лікаря, додавши при цьому, що я значуся у списку «тихих» пацієнтів, яких не слід турбувати. Я спитав її, коли ж, у біса, до мене прийде той лікар, а вона відповіла, що не знає, бо днями лікар також був вкрай зайнятий. Я поцікавився, скільки в лазареті було таких пацієнтів, як я, але міс Бріггс сказала, що насправді не пам’ятає. В ту мить пролунав сигнал виклику, і вона мусила йти, мабуть, до ще одного пацієнта.

Я вдався до хитрощів. Коли вона пішла, я підтасував колоду так, щоб під час наступної здачі їй дісталися карти, які б не дали брати прикуп, — тоді мені не доведеться робити проти неї ставки.

Згодом я заснув і прокинувся від того, що міс Бріггс ляскала мої щоки холодним мокрим рушником. Отак вона підготувала мене до сніданку. Її змінила Доріс, яка принесла мені поїсти. Цього разу я їв сам, і, пережовуючи харчі, намагався вивідати у неї новини — з таким же нульовим результатом, як і в міс Бріггс. Медсестри розпоряджались у шпиталі так, наче це були ясла для розумово відсталих дітей.

Після сніданку до мене навідався Девідсон.

— Дізнався, що ти тут.

Окрім шортів, на ньому нічого не було, лише ліва рука була забинтована.

— Я сам тільки-но дізнався, що я тут, — поскаржився я. — А з тобою що сталося?

— Бджола вкусила.

Я облишив цю тему; якщо йому не хотілося розповідати, як його підсмалили, то це його особиста справа.

— Вчора тут був Старий, — продовжив я. — Вислухав мою доповідь, а потім раптово вшився. Ти його бачив опісля?

— Еге ж.

— Ну і що скажеш?

— Краще про себе розкажи. Тебе вже відремонтували? Наші психи дали тобі допуск до секретних матеріалів чи ні?

— А що, стосовно мене є якісь сумніви?

—Авжеж, є. І до біса! Бідолаха Джарвіс так і не оклигав.

— Га? — я й думати забув про Джарвіса. — Як він там?

— Ніяк. Так і не отямився. Впав у кому і наступного дня помер. Через день після того, як ти зник. Тобто через день після того, як паразити захопили тебе в полон. Просто взяв та й помер, без видимої причини. — Девідсон окинув мене поглядом. — А ти, мабуть, виявився міцним горішком.

Я почувався не міцним горішком, а слабаком. Мені на очі навернулися сльози, і я сильно-сильно заморгав, щоби вони зникли. Девідсон вдав, що не помітив, і невимушено продовжив розмову:

— Бачив би ти, який гармидер здійнявся, коли ти вислизнув із Відділу! Старий кинувся за тобою навздогін голяка, з пістолетом у руці та з лютим виразом на лиці. Як на мене, то він би неодмінно тебе спіймав, але його схопила поліція, і нам довелося виручати його з халепи.

Девідсон весело вишкірився.

Я й собі слабко усміхнувся. Було щось геройське і водночас кумедне в тім, як Старий кинувся навздогін у чому мати народила, щоби самотужки врятувати світ від страшної небезпеки.

— Шкода, що я цього не бачив, — мовив я. — Але це все, що трапилося останнім часом?

Девідсон уважно окинув мене поглядом:

— Стривай.

Він ненадовго вийшов із кімнати, потому повернувся й сказав:

— Старий говорить, що все гаразд. Що конкретно ти хотів би знати?

— Все! Що сталося вчора?

— Я брав участь у