Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

тім, про що ти питаєш, — відповів Девідсон. — Саме тоді я й отримав оце, — додав він, змахнувши, мов крилом, пораненою рукою. — Мені пощастило. Загинуло троє агентів. Крутий був заміс.

— Але чим все скінчилося? Як Президент? Що з ним...

До палати увірвалася Доріс.

— Ага, ось де ви! — вигукнула вона, звертаючись до Девідсона. — Я ж казала, щоб ви не вставали з ліжка! Вам належить вирушати до протезного відділу в шпиталі «Милосердя» просто зараз! Швидка чекає на вас ось уже десять хвилин.

Девідсон підвівся, посміхнувся сестрі і здоровою рукою вщипнув її за щоку.

— Без моєї присутності гулянка не почнеться.

— Мерщій збирайтеся!

— Іду, іду, — сказав Девідсон, прямуючи за сестрою до дверей.

— Стривай! — вигукнув я. — То як там Президент?

Колега на мить зупинився і кинув через плече:

— А, Президент... З ним усе гаразд, на ньому жодної подряпинки.

З цими словами він вийшов із палати.

Через кілька хвилин повернулася Доріс. Вона кипіла від люті.

— Пацієнти! — мовила вона так, наче це було лайливе слово. — Знаєте, чому вас називають пацієнтами? Тому що вас постійно треба пацифікувати! Вгамовувати! Треба було почекати щонайменше двадцять хвилин, поки не почнеться дія ін’єкції, яку я йому зробила. Натомість я встигла зробити її тільки тоді, коли він вже сідав у швидку.

— Ін’єкція для чого?

— А хіба він вам не сказав?

— Ні.

— Тоді мені нема резону мовчати. Ампутація й трансплантація нижньої частини лівої руки.

— Он воно як.

Що ж, подумалося мені, навряд чи я діждуся від Девідсона розповіді про те, чим скінчилася вчорашня історія; трансплантація нової кінцівки — це завжди шок. Зазвичай пацієнта тримають під наркозом щонайменше десять днів. А що сталося зі Старим? Чи вижив він у тій сутичці? Звісно, що вижив, запевнив я себе, бо Девідсон виходив питати у нього дозволу розповісти мені про те, що трапилося.

Але вижив не означало, що не отримав поранення. І я знову почав розпитувати Доріс:

— Як там Старий? Він теж у шпиталі? Чи сказати мені про це не дають змоги ваші священні робочі інструкції?

— Ви забагато балакаєте, — відповіла сестра. — Вже час снідати й трохи подрімати.

І вона жестом фокусника видобула звідкись склянку якоїсь молочної бовтанки.

— Говори, дівчисько, інакше я плюну оцю замішку тобі в обличчя.

— Старий? Ви маєте на увазі керівника Відділу?

— А кого ж іще?

— Його в шпиталі немає, принаймні в цьому. — Доріс здригнулася й скорчила гримаску. — Не хотілося б мені, щоб він був моїм пацієнтом.

І я змушений був із нею погодитися.

РОЗДІЛ 10

Ще два-три дні мене тримали в пелюшках і ставилися до мене як до дитини. Та мені було байдуже, бо це був мій перший справжній відпочинок за роки. Мабуть, мені тихцем згодовували заспокійливе — я помітив, що після кожного харчування мене тягнуло на сон. Виразки майже позагоювалися, і невдовзі Доріс заохотила мене — а фактично наказала — трохи походити по кімнаті для розминки.

До мене завітав Старий.

— Бачу, ти й досі прикидаєшся хворим. — сказав він.

Я почервонів від злості.

— В труні я бачив вас і вашу чорну душу, — визвірився я. — Дайте мені штани, і я покажу вам, хто прикидається.

— Тихше, тихше, охолонь. — Він взяв із нижнього бильця ліжка мою медичну картку і уважно її проглянув. — Сестро, — сказав він, — видайте цьому хлопцю шорти. Я повертаю його до виконання службових обов’язків.

Доріс напустилася, мов розлючена квочка.

— Слухайте сюди. Може, ви й великий начальник, але тут розпоряджаюся я! Лікар не...

— Замовкни, — перервав її Старий, — і принеси шорти. Коли з’явиться лікар, скажи йому, нехай зайде до мене.

— Але ж.

Він відірвав Доріс від підлоги, розвернув і поставив позаду себе:

— Чеши!

Вона пішла, кудахкаючи й пирскаючи від люті, і невдовзі повернулася, але не з одежею для мене, а з лікарем. Старий озирнувся й сказав спокійним тихим голосом:

— Док, я послав сестру за штаньми, а не за вами.

— Буду вам вдячний, якщо ви не заважатимете мені лікувати пацієнтів, — сухо відказав представник медицини.

— Він — не ваш пацієнт. Він потрібен мені, бо я повертаю його до виконання службових обов’язків.

— Ясно. Сер, якщо вам не подобається, як я керую своїм відділом, то ви можете отримати мою заяву на звільнення негайно.

Старий — упертий тип, але не як віслюк.

— Вибачте, добродію, — сказав він. — Інколи я надто переймаюся іншими проблемами й тому не завжди дотримуюся належної процедури. Зробіть мені послугу: огляньте, будь ласка, цього пацієнта. Він дуже мені потрібен; якщо його справді можна повернути до виконання службових обов’язків, то я готовий зробити це негайно.

— Слухаю, сер! — тільки й сказав лікар, хоча на вилицях у нього заграли м’язи. Він удав, що уважно вивчає мою медичну картку, а потім наказав мені сісти у ліжку й перевірив мої рефлекси. Як на мене, то вони були іще доволі млявими. Док підняв мої повіки й посвітив ліхтариком в очі.

— Пацієнт потребує додаткового часу для відновлення, — сказав він, — але можете його забирати. Сестро, принесіть цьому чоловікові одіж.

Гардероб складався із шортів та черевиків. Мені краще підійшов би медичний халат. Але всі навколо були вдягнені так само, і мені було приємно бачити всі оті голі плечі, на яких не було видно «вершників». Про це я сказав Старому.

— Це — наш найкращий спосіб захисту, — пробурчав він. — Навіть попри те що