Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

тепер ми схожі на товариство незасмаглих курортників. Якщо ми не переможемо в цій війні до зими, то нам гаплик.

Старий зупинився біля дверей зі свіжим написом «Біологічна лабораторія — вхід заборонений!» і відчинив їх.

— Куди ми йдемо? — з острахом відсахнувся я.

— Йдемо поглянути на твого братця-двійника, тобто на мавпу з твоїм паразитом.

— Я так і думав. Та ні, красненько дякую, але не бачу в цьому сенсу, — відповів я і здригнувся.

— Слухай-но, синку, — терпляче сказав Старий, — маєш перебороти свою паніку. І найкращий спосіб — це сміливо постати перед об’єктом свого страху. Розумію, це непросто. Бо сам провів тут не одну годину, вдивляючись у цю скотиняку й призвичаюючись до неї.

— Ви не розумієте! Не можете розуміти! — мене затрясло так сильно, що я вхопився за одвірок.

— Так, це — справді не одне й те ж, — мовив Старий, поглянувши на мене. — Просто дивитися на паразита чи мати його на своїх плечах. — Джарвіс... — він замовк, не договоривши.

— Ви до біса праві, що це не одне й те ж! І ніщо не змусить мене зайти туди!

— Та, мабуть, що так. Бачу, лікар мав рацію. Повертайся синку, до лазарету й лягай спатоньки, — сказав Старий тоном радше співчутливим, аніж сердитим.

Та не встигнув він зробити й кількох кроків, як я покликав його.

— Стривайте, начальнику! Я йду.

— Можеш не йти.

— Знаю. Але я піду. Просто... просто не відразу вдається опанувати себе.

Старий нічого не сказав, але, коли я порівнявся з ним, він тепло й приязно обійняв мене за плечі й продовжував, йдучи, обіймати мене так, наче я був дівчиною. Пройшовши крізь іще одні замкнені двері, ми увійшли до кімнати, де за допомогою кондиціонерів була створена тепла й волога атмосфера. В клітці сиділа мавпа.

Вона сиділа обличчям до нас, а її торс фіксовано утримувала рамка з металевих ремінців. Її руки й ноги обм’якло обвисли, наче вона їх не контролювала. Що, як я незабаром дізнався, було саме так.

Коли ми увійшли, вона підняла на нас очі. На якусь мить у них спалахнули злість та розум, але потім вони згасли й перетворилися на очі звіра, який страждав від болі.

— Обійдімо ззаду, — тихо сказав Старий.

Я було відсахнувся, але він і досі тримав мене за плечі. Ми обійшли мавпу ззаду; вона провела нас поглядом, але її тіло стримувала рамка. І тут зі своєї нової позиції я побачив його.

Свого володаря. Істоту, яка довгий час сиділа у мене на спині, говорила моїми вустами і думала моїм мозком. То був мій володар.

— Спокійно, — тихо мовив Старий, — без паніки. Ти звикнеш до нього. — І додав, струснувши мене за плече: — Відвернися на хвилину. Це допомагає.

Я відвернувся, і це справді допомогло. Не дуже, але трохи допомогло. Я кілька разів глибоко вдихнув, затримуючи подих, і таким чином дещо уповільнив серцебиття. І змусив себе довше подивитися на тварюку.

Жах спричиняє не сама зовнішність паразита. Вони справді огидні, але не більше ніж п’явки у ставку або хробаки в купі сміття.

Жах також був не лише від знання того, на що ці паразити здатні, бо я відчув цей жах з першого ж погляду, навіть ще не знаючи, що то насправді за істота. Я спробував пояснити це Старому, намагаючись розмовою заспокоїти себе. Старий кивнув, не зводячи погляду з паразита.

— Це трапляється з кожним, — зазначив він. — Безпричинний страх, як у птаха в присутності змії. Мабуть, це і є головна зброя паразита.

Він повільно відвів погляд убік, неначе тривалий погляд на істоту був незносним навіть для його загартованих нервів.

Я не відходив від Старого, ковтаючи слину й намагаючись не виблювати свій сніданок. І продовжував запевняти себе, що паразит вже мені не загрожує, що він вже не зможе завдати шкоди мені.

Відвернувшись, я побачив, що Старий дивиться на мене.

— Ну як? Призвичаївся?

— Та трохи, — сердито відповів я. — Все, що мені хочеться, — це вбити цю тварюку! Хочеться повбивати їх усіх! Все життя тільки й робив би, що нищив їх.

І мене знову почало трясти.

Старий не зводив із мене допитливого погляду.

— На, візьми, — сказав він і подав мені свій пістолет.

Це мене здивувало. Сам я був беззбройний, бо щойно встав із ліжка. Я взяв пістолет, але запитально поглянув на Старого:

— А для чого?

— Ти ж хотів його вбити? Якщо гадаєш, що маєш це зробити, тоді — вперед. Убий його. Просто зараз.

— Е-е-е.. Але ж, начальнику, ви сказали мені, що цей екземпляр потрібен вам для дослідів.

— Так. Потрібен. Але якщо маєш потребу вбити його, якщо ти відчуваєш, що мусиш його вбити, то візьми і вбий. Наскільки я розумію, цей конкретний екземпляр був твоїм «вершником» і між вами існує певний зв’язок. І якщо тобі потрібно його вбити, щоб знову відчути себе людиною, то вперед!

«Знову відчути себе людиною». Ця думка блискавкою промайнула в моїй голові. Старий краще за мене знав, якої шкоди мені було завдано і яким засобом цю шкоду можна було вилікувати. Я вже не тремтів; я завмер із пістолетом у руці, готовий не задумуючись вбити мого володаря.

Якщо я вб’ю його, то знову стану вільною людиною, але якщо він залишиться жити, то я ніколи не буду вільним. Звісно, я прагнув виявляти їх, знищувати всіх і кожного з них, спалювати їх, вбивати їх, але насамперед — оцього.

Він — мій володар, і залишатиметься ним, якщо я його не вб’ю. Мене мучила моторошна й неспростовна думка, що, коли ми залишимося сам на сам, я не зможу нічого вдіяти, що я замру та чекатиму, допоки він на мене не заповзе й не вмоститься поміж моїх лопаток, шукаючи