Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Але зараз я можу його вбити!

Позбувшись страху і відчуваючи натомість люте збудження, я підняв пістолет, готовий натиснути на спусковий гачок.

Старий мовчки спостерігав за мною.

Я трохи опустив зброю і невпевненим голосом сказав:

— Начальнику, припустімо, що я його вб’ю. У вас є інші екземпляри?

— Ні.

— Отже, він вам потрібен.

— Так.

— Але ж... Заради всього святого — навіщо ви тоді дали мені зброю?

— Ти сам знаєш навіщо. Цей паразит — твій; ти маєш на нього пріоритетне право. Якщо тобі хочеться вбити його, то вбивай. Якщо ж можеш обійтися без цього, то ним скористається Відділ.

Я мусив його убити. Навіть якщо ми знищимо всю решту і живим залишиться тільки цей, то я все одно плазуватиму й тремтітиму в темряві. А що стосується інших паразитів, то для дослідів ми завжди зможемо наловити їх у Конституційному клубі. Убивши цю гидоту, я зможу сам очолити облаву в Конституційному клубі. Пришвидшено дихаючи, я знову підняв зброю.

Але враз швидко обернувся й кинув пістолет Старому; він спіймав його на льоту й сховав у кишеню.

— Що сталося? — спитав він. — Ти ж уже прийняв рішення.

— Та хтозна. В останній момент мені було достатньо зрозуміти, що я здатен це зробити.

— Я також знав, що цього буде достатньо.

Мені стало тепло і спокійно. Неначе я щойно когось убив або покохав жінку. Неначе я справді вбив оцю заразу. Не відчуваючи більше страху, я повернувся до паразита спиною і поглянув Старому в очі. Я анітрохи не сердився на нього за те, що він зробив; навпаки: я відчував до нього тепло і навіть симпатію.

— Я знав, що ви знали, чорти б вас забрали! Гарно бути ляльководом, еге ж?

Старий не сприйняв цю шпильку як жарт. І натомість серйозним голосом відповів:

— Це не до мене. Найбільше, що я можу зробити, — це спрямувати людину на шлях, яким вона бажає пройти. А ляльковод — він ось тут, поруч, — тицьнув він гачкуватим пальцем на паразита.

Я повернувся й поглянув на лихе створіння.

— І справді, — погодився я стиха. — Воно — ляльковод. Вам здається, що ви розумієте, що це таке, але по суті — ні. І я сподіваюся, шефе, що вам... вам ніколи не доведеться цього пізнати.

— Я теж сподіваюся, що цього не станеться, — серйозно відповів Старий.

Тепер я міг дивитися на паразита і при цьому не тремтіти. Мені навіть захотілося невимушено засунути руки в кишені, але в шортах кишень не було. Не зводячи пильного погляду з істоти, я сказав:

— Шефе, коли він стане вам не потрібен і якщо хтось із них іще залишиться, тоді я неодмінно його уб’ю.

— Домовились.

***

Нашу розмову перервав чоловік, який увірвався до кімнати з кліткою. На ньому були шорти й лабораторний халат, від чого вигляд він мав кумедний і пришелепуватий. Я його не впізнав. Це був не Грейвс, бо Грейвса я більше не бачив — мабуть, Старий з’їв його на сніданок.

— Шефе, — сказав він, наближаючись дрібними кроками, — я не знав, що ви тут. Я.

— Так, я тут, як бачиш, — перервав його Старий. — Навіщо ти вдягнув халат? — спитав він, витягуючи пістолет і наводячи його чоловіку на груди.

Чоловік поглянув на пістолет так, наче Старий невдало пожартував.

— Та я ж на роботі. Завжди є можливість забризкатися. Декотрі з наших розчинів є досить шкідливими...

— Зніми його!

— Що?

— Зніми, кажу, — повторив Старий, змахнувши пістолетом. І додав, звертаючись до мене: — Пильнуй його.

Чоловік зняв халат і завмер, тримаючи його в руці й нервово кусаючи губу. Його спина та плечі були голі й без ознак характерного червоного висипу.

— Візьми свій чортів халат і спали його, — наказав йому Старий. — А потім повертайся до роботи.

Чоловік, почервонівши, поквапився до виходу, але враз завагався, поглянув на мене й спитав Старого:

— Шефе, ви готові до отої, е-е-е, процедури?

— Буду готовий незабаром. Я дам тобі знати.

Чоловік розкрив рота, потім закрив і вийшов. Старий втомлено відклав зброю.

— Видаєш наказ, — промимрив він, — зачитуєш його вголос, змушуєш кожного розписатися — можна навіть витатуювати його на їхніх хирлявих вузеньких грудях, — але все одно знаходиться якийсь хитрожопий розумник, який вдає, що це його не стосується. Науковці, чорти б їх забрали!

«Науковці!» Старий вимовив так само, як Доріс сказала «пацієнти!».

Я обернувся й знову став пильно вдивлятися у свого колишнього володаря. Мене від нього й досі відвертало, але водночас було сильне відчуття небезпеки, і було в тому відчутті щось п’янке — наче я стояв на краю глибокої прірви.

— Шефе, — поцікавився я, — а що ви збираєтеся зробити з цією тварюкою?

— Я планую розпитати його, — відповів він, поглянувши на слимака, а потім на мене.

— Що?! Але як же ви збираєтеся... Адже мавпа не здатна... Я хочу сказати, що.

— Так, мавпа не вміє говорити. В тім-то й проблема. Нам потрібен доброволець, людина-доброволець.

Коли до мене дійшов сенс його слів і я почав відтворювати у своїй уяві те, що вони означали, мене знову опанував майже непереборний страх.

— Та ви що! Ви цього не зробите. Не зробите ні з ким.

— Саме це я й збираюся зробити. Треба зробити те, що мусить бути зроблене.

— Але ж де ви роздобудете добровольців?

— У мене вже є один.

— Є? Хто?

— Річ у тім, що я не хочу використовувати того добровольця, якого маю у своєму