Julia Shperova - Хімера, Julia Shperova

Звук олівця, що впав на підлогу, повернув його до реальності. Малюнок теж упав на підлогу, з конверта випав лист, а руки Ентоні стиснулися в кулаки. Він повільно розтис пальці і вчепився у край столу.

- Я не пам'ятаю, що я там робив, офіцере. В голові ніби все помутніло, ви ж бачите, я давно вже не хлопчик, та й... Та й що це ви так дивитеся на мене? Я вам не якийсь забулдига, я велика людина!

- Казки розповідатимеш своїм дітям, МакАдамсе. Відповідай, що ти робив у "Таверні" цього ранку? - Джиммі вже перейшов на ти. У нього взагалі із затриманими була досить коротка розмова. Якщо вони не відповідали на його запитання швидко та чітко, він дуже швидко втрачав терпець і починав давити. Часом це допомагало Пінксу на допитах, але багато полісменів перешіптувалися за його спиною, вважаючи таку поведінку як мінімум непрофесійною. Що вдієш, Джиммі вважав себе безгрішним і не виносив критики. Навіть від шефа. Саме тому залишався молодшим патрульним п’ять років поспіль. 

Дідуган тим часом втратив залишки свого лиску і почав кричати, більше схожий на божевільного. 

- Після того, що сталося... Ви не розумієте! Після того, що вони зробили з моєю родиною! Вони знищили її, я більше не міг ... не міг там знаходитись, там, у своєму будинку. І я…

- Що ти?

- Я втік, офіцере, я втік.

Старий розплакався. Тоні вийшов із зали, зім'яв розмальований конверт і сунув його в кишеню, лист залишився в руці. Він знав цей гадюшник  - "Таверна". Воістину рай для п'яничок на кшталт Дону. У нього, бачте, сестру вбили. І не хтось, а маніяк. Той самий, про якого ніхто нічого не знає. Пожаліти б п'яничку, але Тоні не міг.

Таким як МакАдамс нічого спускати не можна, думав Брістоул, щосили намагаючись не перейти на біг. Його важка хода заповнювала коридор глухим відлунням. Він різко зупинився, не в силах більше чекати, і розгорнув листа. На папері тіснився довгий ланцюжок букв.

- Брістоуле!

Ентоні ледь помітно здригнувся, стиснувши в руці вщент зім'ятого листа.

- Брістоуле, зайди до мене!

Високі двері з блискучою табличкою відчинилися, запрошуючи його до кабінету шефа.

 - Шефе Япет? Ви мене викликали?

Він покрокував до просторого кабінету, обшитий панелями червоного дерева. Шеф Япет знову влаштувався за масивним столом, як завжди вусатий і червоний, наче перестиглий помідор. Біля високого вікна, притулившись до підвіконня, стояла жінка. Досить приємної зовнішності, зазначив про себе Тоні, та й пропорції обличчя нічогенькі.

- Брістоуле, сідайте. - Шеф вказав на містке крісло прямо перед собою. Ніхто не знав, скільки людей побачила його стерта оббивка. Ентоні гидливо скривився.

- Я краще постою, з нами все-таки дама.

- А ви в нас виявляється джентльмен, - з натиском сказала жінка і посунулася вперед, простягнувши Тоні руку. - Вілла Мур, капітан відділу вбивств Корваллісу. Капітан Мур очолює команду, що займається нещодавніми вбивствами в Орегоні.

- Ентоні Брістоул, портретист. Дуже приємно познайомитися, - Він потис руку капітана, що виявилася досить міцною. Світле волосся, зібране на потилиці в акуратний пучок, практично повна відсутність макіяжу, строгий діловий костюм з явно дорогої тканини і до всього важкий пронизливий погляд. О, цій леді мені треба цуратися, подумав Тоні, роблячи крок назад. Він знав цей тип жінок, владні та норовливі, проте вони були відмінними керівниками. Хоча б доти, доки твоя особиста думка не розходилася з їхньою власною. Ось тоді й починалося пекло.

- Капітан щойно прибула до нас по одній зачіпці. До якої ти маєш безпосереднє відношення, Брістоуле.

- Так? І яке саме?

- До сьогоднішнього звіту з внутрішньої бази нашого округу було прикріплено фоторобота. Того, на якому зображено можливу підозрювану по справі Ділейні. - пояснила жінка.  - Наскільки мені відомо, цей фоторобот склали саме ви.

Ентоні зробив ще пів кроку назад і півкроку вбік. 

- Все так, його складав я. Із ним щось не те? Його залили кавою та треба зробити ще один? На пам’ять не скаржуся, можу прямо зараз п'ять штук таких намалювати.

- О, ви жартівник, я бачу, - повні губи жінки розтяглися в усмішці, але очі її залишилися холодними, як крихітні кубики льоду на поверхні склянки з віскі.  - Ні, з самим портретом усе гаразд, вся річ у тому, кого ви там зобразили.

- І кого ж?

Капітан Мур перемістився ближче до столу Шефа Япета. Він уже повернувся до нормального кольору і лише час від часу протирав обличчя хусткою.

- Ми знайшли цю жінку у нашій базі. І дещо не збіглося, після чого ми звернулися до наших друзів з Корваллісу,  - Шеф кивнув у бік Мур.

- Так, як з'ясувалося, це портрет Мілісенти Коултон.

- Саме так,  - підтвердив Шеф.

-  Скажіть, містере Брістоуле, якщо ви такий жартівник, чи не поглузвали ви з нас?

- Боюся, що жодного жарту не мало місця. Хто ця жінка, Мілісента Коултон? Що з нею? Я малював зі слів свідка, вона підтвердила, що ця жінка була поруч із тілом убитої.

Ентоні зажурився. Його вичитують за портрет, з яким щось не те, і йому доводиться виправдовуватися. Його не прийняли в Академію Мистецтв - він відчував, як відтягує його кишеню конверт з ненависним листом. А вдома чекають брат із племінником і паскудною вечерею на виніс, але ж ніяк не гаряча красуня з коктейлями та відбивними на грилі.