Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

— От же бувають люди, без жодних запобіжників… Так, мобільний у лівій, дякую.

Вона засунула руку до вузької кишені, невчасно подумала: ох, Ніка б уся зійшла на пси від ревнощів, якби дізналася.

Вдягнений був пан Вегнер дивно: у подерті джинси і стару фланелеву сорочку, на ногах — підтоптані кроси. Джинси і сорочка на додачу ще й у плямах від фарби чи що; зараз як слід і не роздивишся через інші, свіжіші та духмяніші плями.

— Прошу.

— Та ні, поклади поки до себе, щоб я не угробив його. Дочекаємось швидкої, я перевдягнуся — тоді віддаси. — Він помітив її здивований погляд і пояснив: — Я дізнався, що старі склепи збираються переоблаштовувати, і набився до пана Гіппеля полазити там, подивитись трохи перед тим, як… ну, потім туди не поткнешся.

— А вам навіщо?

— Та як сказати… вважай, у мене таке хобі. Чув я чимало про ці ваші склепи. О, серветки? Дякую! — Він витирав руки і говорив, усміхаючись кутиком рота. — Зрештою, життєдіяльність, тим паче безпечна — моя спеціалізація. А у склепах слідів цієї життєдіяльності вистачає, аж занадто. От, хотів поглянути, наскільки все занехаяно.

— А що з ними планують робити?

Вегнер поглянув на неї із несподіваною допитливістю:

— Тобі хіба не цікаво, що я там знайшов?

Марта пхикнула:

— Для цього й лізти нікуди не треба, могли просто запитати. Хто ж не знає…

— І про шприци? — Голос його відчутно похолоднішав. — І про те, що у них набирають?

Ну от, подумала Марта, ще один типу правильний. Мораліст, який знає, як треба жити.

— А ви чого чекали? — спитала вона. — Що там збираються любительки віршиків лорда Піллфорда? Вишивають серветочки, пишуть оповіданнячка? Чи, може, таємний орден Майстрів-Доброчинців? Хіба там, звідки ви приїхали, все по-іншому?

Він здійняв руки:

— Здаюся, здаюся! Там, звідки я приїхав, усе так само. І так само всім начхати. Єдина розбіжність — якраз у тому, що саме набирають у шприци і заливають у фляжки. І навіть не знаю, — додав він трохи тихіше, — просто не знаю, що страшніше.

Пан Трюцшлер хропнув, плямкнув губами і завовтузився, влаштовуючись зручніше. І не скажеш, що хвилин п’ять тому ледве копита не відкинув.

Хоча, подумала Марта, скільки разів він отак уже відкидав копита. Труївся самогонкою, п’яний падав і ламав то плече, то коліно, якось голову до кістки розпанахав. Заживає як на собаці. І чого я, дурепа, боялася?

— Край у вас особливий, — сказав Вегнер. — Кістки ці… ти ж знаєш про кістки? Хоча, навіщо я питаю, хто тут не знає. Тут усе ними просякнуте, з року ж у рік… Викопуєте, а потім назад — у власні городи, у самогон чи он, — кивнув він на склепи, — одразу у кров, напряму. І все по колу. Знаєш, чого я хочу, Марто?

От тепер вона здивувалася по-справжньому. БЖД у них іще не було — виходить, ім’я він запам’ятав після тієї зустрічі на сходах. Хоча бісики йому пускала Ніка, а сам він задивлявся на Аделаїду. Чи ні — може, після поліклініки запам’ятав, Штоц тоді до неї звертався на ім’я — так, напевно після поліклініки.

Головне — запам’ятав же ж. Он воно як.

— Ви тільки не ображайтеся, — обережно сказала Марта. — Але, як на мене, це не має значення. А значення має лише те, що саме ви можете зробити. Якби були крутим чиновником чи перевдягненим міністром — тоді так. А інакше… — Вона стенула плечима. — Хіба хтось би відмовився змінити світ на краще? Особливо якби знав, як саме. Ха! Та всі б у чергу поставали — міняти.

Пан Трюцшлер протяжливо зітхнув у сні — мовляв, ох, я би теж позмінював.

— І де ж та, в біса, швидка? — Вже сутеніло, Вегнер підніс руку, вдивляючись у циферблат. — Слухай, ти його знаєш? Набери когось із рідних, повідом. Це він тільки на вигляд такий розпрекрасний — насправді отрута вже у крові, потім, якщо вчасно не промиють шлунок і не прокапають, почнуться ускладнення. І я б не хотів нагнітати, але…

— «Отрута»? — розгублено перепитала Марта. Мобільний у неї, як виявилося, от-от збирався вимкнутись: зранку не «погодувала» і зарядку із собою не взяла.

— У його фляжці не просто спирт. Судячи з запаху, туди добряче сипонули молотих кісток дракона.

— Драков’янка?

— Гірше і небезпечніше. Драков’янку, якщо я правильно розумію, готують за особливим рецептом, порох із кісток кип’ятять і фільтрують, тому токсичність падає… Що? Вимкнулась мобілка? Та телефонуй з моєї, не проблема.

Чепурун відповів одразу. Голос у нього був дивний, напружений.

— Ти з чийого номера взагалі?

Марта гаркнула, щоб не відволікався на дурниці й слухав. Стисло змалювала ситуацію — ну, з урахуванням того, що поряд стояв пан Вегнер.

— А щодо світу… — сказав він, коли вона закінчила. — Тільки між нами, гаразд? Я, звичайно ж, не чиновник і не міністр. Навіть не професор, хоча, сподіваюсь, колись і до цього дійде. Але, — стенув він плечима, — я не наївний дурник. Ти маєш рацію: важливо те, що саме я можу зробити. А я можу! Просто мені потрібен час і… крихта удачі. З цією отрутою немає сенсу боротися, забороняючи чи штрафуючи. Охочі завжди знайдуться — а значить, знайдуться і способи. Склепи заб’ють дошками — збиратимуться на горищах чи у когось на квартирах. Але якщо… — Очі в нього сяяли, обличчя аж світилося. — …якщо винайти вакцину. Тобто «вакцина» не надто точне слово, але неважливо, суть не в тому. Щоб можна було будь-кого, від малого до старого, захистити. Звичайне щеплення, ну, може, у кілька етапів. І все. Приймаєш будь-яку дозу — одразу відторгнення, але без негативних ефектів. Щоб не «вставляло». І все! І це реально, я вивчав питання.

Він був смішний зараз, цей пан Віктор Вегнер. У подертих джинсах і старій сорочці, на яких підсихала Трюцшлерова блювота, — він говорив про те, як врятує… гаразд, не світ, але все-таки чимало людей у цьому світі.

Тепер я розумію, подумала Марта. Розумію, чому Ніка в нього втюрилася. Навіть шкода її, дурепу. Він же, напевно, бабій, он і до пані Казатул клинці підбивав, і на Аделаїду витріщався. Просто хоч ображайся, що на мене не витріщається, жодних тобі рівноправ’я і справедливості на білому світі.

І нехай; якщо у нього справді вийде із вакциною — я, може, навіть пробачу йому. Ім’я ж запам’ятав. Розглянемо як обставини, що пом’якшують покарання.

— Гадаєш, я наївний? У двадцять п’ять років замахнувся аж на таке?.. А між іншим, лорд Піллфорд свої найвідоміші віршики понаписував, коли йому й двадцяти не було. І Грандстафф із Кірке винайшли ліки проти Мідасового остовпіння приблизно у тому ж віці.

— Виходить, — усміхнулася Марта, — ви вже спізнилися.

Він затнувся, заморгав, потім оглянув себе і зареготів, та так заразливо, що Марта не втрималася і собі почала сміятися.

Якби швидка приїхала от цієї миті, а не п’ятьма хвилинами пізніше,