Володимир Костянтинович Пузій - Порох із драконових кісток

— Чого мовчиш? Думаєш собі, я неправий?

— Та що ви, пане…

— Брешеш! Ви ж усі гадаєте, шо найрозумніші. Краще за всіх знаєте! — Він трохи гойднувся, ступив убік, щоби втримати рівновагу, і кивнув Марті. — Сумку ж підбери.

Сам тим часом витяг із задньої кишені пласку фляжку, зосереджено згвинтив кришечку і приклався.

Марта перехопила сумку за ремінь так, щоб у разі чого можна було лупанути по голові. Чому ж, подумала, Чепурун не попередив? Раніше батя його, здається, на кладовищі не працював…

Хоча тут не вгадаєш. Пан Трюцшлер офіційно значився сантехніком, а насправді то сидів днями вдома, то винаймався куди вийде. Ладен був виловлювати бродячих собак для добривного заводу, спалювати сміття на звалищі, вантажити до вагонів підгнилу солому. Все залежало від агрегатного стану, яких у Чепурунового батька було два: «шукає гроші на склянку» та «вже знайшов».

— Так йому і перекажи. — Пан Трюцшлер зробив наступний ковток, смикнув кадиком. — Лапайте одне одного і смокчіться скільки влізе, але уроки шоб!.. — Він струснув у повітрі білуватим пальцем. — Шоб жодних проблем зі школою, втямила?

Марта нарешті збагнула, що він має на увазі. Це було так безглуздо — вона і Чепурун?! Ох, блін, та кому б взагалі спало на думку!..

— І шоб акуратно все. — Фляжка повернулася назад до кишені, із пачки вигулькнула наступна сигарета. — Шоб без насл’дків. У шк-колі вас шо там, учать хоч чом’сь? Ну, типу про маточки-тич’нки? Ви ж наче самі розумні, е-е-е? Маєте знать, шо л’леки та капуста тут н-ні до чого.

Він говорив дедалі нерозбірливіше і розумів це, і починав лютитися.

— …льничку! — Простягнув він руку. — Д’й з’пальничку! Н-н-ну!.. Мні ще р’боту для Гіппеля з’кінчувать, н-н-ну!..

Це було би простіше і наймудріше: жбурнути йому кляту запальничку і піти. Просто розвернутися і піти, хай би спробував наздогнати. Хай би побігав за нею по всьому кладовищу, еге ж, до першого стовпа чи хреста.

Марта так і вчинила б, не вичави він із себе ці останні слова.

Он воно як виходило: батька, із яким дружили з дитинства, добрий дядечко Гіппель до себе брати не схотів. А цього… цього!.. Узяв!

— Н-н-ну, чо вклякла, с-с-с’ка?!.. — Очі в пана Трюцшлера налилися червоним, він уже не говорив — ревів, бризкаючи на Марту слиною. — Н-н-ну!..

Марта відчула, як із серця вихлюпнула раптом гаряча хвиля, одразу навсібіч: у руки, в ноги, у голову, — немов прорвало вулкан. Це була злість, спокійна така, до білого сліпучого кольору розжарена злість. Спалахнула і розтеклася, немов рідкий метал, коли його заливають у форму.

— Щоб ти здох, — тихо сказала Марта.

— Шо-о-о?!

— Щоб. Ти. Здох. — Вона подивилася на нього, уявляючи, як вся ця лава, весь метал зараз ринуть просто на пана Трюцшлера: підпалити тобі? — на, бери!..

Він, певно, щось таке прочитав у її погляді, а може, просто не втримався на ногах — відсахнувся, змахнув руками.

Марта, не обертаючись, пройшла повз нього. Він нерозбірливо хрипів їй у спину — не сподівався, точно не сподівався такої відповіді!..

Вона звернула увагу, що вже сутеніє, і пришвидшила крок, сумка била по гомілці, Марта на ходу закинула її на плече — але звук глухих, конвульсивних ударів не зник.

Тоді вона обернулася.

На доріжці нікого не було, а от поряд, просто на свіжій купі землі, лежала розчепірена постать. Схрапувала, била п’ятами, втискалася у ґрунт плечима.

Не прикидався, це Марта одразу збагнула.

От тут вона справді розгубилася. Раптом вся злість розвіялася, і Марті стало моторошно. Виявилося, це не так уже й просто: стояти і дивитись, як хтось помирає.

Марта змусила себе повернутися назад, але що вона могла? Взагалі-то, на уроках їм розповідали не тільки про маточки-тичинки, про надання першої допомоги також, — а толку? Від самої лише думки про штучне дихання пану Трюцшлеру Марту ледь не вивернуло.

Потім вона здогадалася: якщо грає радіо, значить, на кладовище є хтось іще. Ну власне — не лишили б цього алкаша одного поряд із новісінькими кришками від трун, він же умить їх комусь зажене, тільки відвернися… Вона заозиралася: куди бігти?! — не встигла.

Від дальніх склепів уже простувала струнка фігура, спершу неквапливо, затим, почувши хрипіння, побігла.

— Що із ним? Ти бачила, як це сталося?

Марта похитала головою. Її трусило, вона обхопила себе руками.

— Ви?.. Звідки?..

Пан Віктор Вегнер, божедомчик із котячим поглядом, відмахнувся:

— Потім. То що з ним?

— Я не хотіла, — прошепотіла Марта. — Я не думала…

Пан Вегнер її вже не слухав: впав навколішки поряд із Трюцшлером, який і далі давився хрипами; вихопив ніж. Клацнув лезом, розпоров комір застібнутої спецовки, сорочку. Наказав:

— Бери за ноги, перевернемо.

Марта із полегшенням кинулася допомагати. Трюцшлер бився, викручувався, але вже не так. Власне, подумала Марта, це й не Трюцшлер уже, а саме лише тіло. М’язи скорочуються, наче у розпанаханої жаби.

— Ложку дай чи щось…

Вегнер здогадався: від Марти зараз жодної користі. Скривившись, висмикнув із кишені хустинку, накинув на пальці.

— Тримай його під пахвами, щоб… ч-ч-чорт!.. просто тримай. — Він сунув коліно під груди Трюцшлеру. Однією рукою притримував голову, закрив і вставив ніж, щоб не закрилася щелепа, обмотані пальці другої вбив якнайглибше у горлянку, натис, шепочучи: — Давай, давай, давай!..

Трюцшлер засмикався сильніше, заклекотів. Потім тіло його наче прошило струмом, він вигнувся, ледве не вперся щелепою у власний кадик — і щедро пролив на пана Вегнера все, чим був багатий.

— Є вода? Чи компот якийсь, байдуже.

Марта простягнула пластикову пляшечку із соком, але там лишалося на самому денці. Навряд чи вистачить вимити руки, тим паче змити все, чим забризкало Вегнера.

— Та не мені! Йому, випити. Якщо… буде… здатен. — Він з огидою скинув із себе принишклого Трюцшлера, приклав пальці до шиї. — Є пульс.

— У задній кишені фляжка, тільки там спирт, здається.

— Викликай швидку. Більше ми нічим не зарадимо. — Він підвівся, сяк-так обтрусився, хоча, ясна річ, це було як мертвому припарки. — Можеш витягти фляжку? І мій мобільний, там, у боковій кишені. Обережніше тільки, сама не заляпайся.

Марта вже телефонувала до швидкої. Зараз їй здавалося дуже важливим робити все, що каже пан Вегнер. Обережно, старанно, не відволікаючись. На думки не відволікаючись. Її ще посмикувало, але легше — вже відпускало.

Чекати швидку з хвилини на хвилину, звичайно ж, не варто було, та й Трюцшлер виглядав краще. Власне, щасливим і задоволеним він виглядав: лежав, скарлючившись, руку запхав під щоку і похрапував. Якби Марті хто сказав, що це можливо, — ні за що б не повірила.

— Надлишок дози. — Вегнер відкрутив кришечку, понюхав, роздуваючи витончені ніздрі. — Оце так! Стає дедалі цікавіше. І багато пояснює, до речі. Він пив із неї?

— Тільки при мені разів два чи три. Добряче так,