Лев Толстой - Війна і мир

не приймати перемир'я, і з донесенням про зроблену йому пропозицію послав до Кутузова свого ад'ютанта.

Перемир'я для Кутузова було єдиним способом виграти час, дати відпочити змученому загонові Багратіона^ і пропустити обози й важке майно (рух яких було приховано від французів) хоч на один лишній перехід до Цнайма. Пропозиція перемир'я давала єдину і несподівану можливість врятувати армію. Одержавши цю звістку, Кутузов негайно послав генерал-ад'ютанта Вінценгероде, який був при ньому, у ворожий табір. Вінценге-роде повинен був не тільки прийняти перемир'я, а й запропонувати умови капітуляції, а тимчасом Кутузов послав своїх ад'ютантів назад квапити по можливості рух обозів усієї армії по кремсько-цнаймському шляху. Змучений, голодний загін Багра-тіона сам повинен був, прикриваючи собою цей рух обозів і всієї армії, непорушно стояти перед ворогом у вісім разів сильнішим.

Сподівання Кутузова справдилися як щодо того, що пропозиції капітуляції, ні до чого не зобов'язуючи, могли дати час пройти якійсь частині обозів, так і щодо того, що Мюратова помилка повинна була розкритися дуже скоро. Як тільки Бонапарте, перебуваючи в Шенбрунні, за 25 верст від Голлабруна, одержав Мюратове донесення і проект перемир'я та капітуляції, він побачив обман і написав такого листа Мюрату:

І полковий командир, оглядаючись на ад'ютанта, своєю по-дригуючою ходою рушив до полку. Видно було, що його роздратовання йому самому сподобалось і що він, пройшовши по полку, хотів ще знайти привід для свого гніву. Обірвавши одного офіцера за невичищений знак, другого за неправильність ряду, він підійшов до третьої роти.

— Я-а-ак стоїш? Де нога? Нога де? — закричав полковий командир з виразом страждання в голосі, ще чоловік за п'ять не доходячи до Долохова, одягненого в синювату шинель.

Долохов повільно вирівняв зігнуту ногу і просто, своїм ясним і зухвалим поглядом, подивився в обличчя генералові.

— Чому синя шинель? Геть!.. Фельдфебель! Переодягти його... паску...— Він не встиг доказати.

— Генерале, я зобов'язаний виконати накази, але не зобов'язаний терпіти...— квапливо сказав Долохов.

— В строю без балачок! Без балачок, без балачок!..

— Не зобов'язаний терпіти образи,— голосно, звучно доказав Долохов.

Очі генерала і солдата зустрілися. Генерал замовк, сердито відтягаючи донизу тугого шарфа.

— Звольте. переодягнутись, прошу вас,— сказав він, відходячи.

II

— Іде! — вигукнув у цей час махальний.

Полковий командир, почервонівши, підбіг до коня, тремтячими руками взявся за стремено, перекинув тіло, вмостився, вийняв шпагу і з щасливим, рішучим обличчям, набік розкривши рота, приготувався крикнути. Полк стрепенувся, як стріпується птах, оправляючи пір'я, і завмер.

— Стрру-у-унко! — закричав полковий командир голосом, що приголомшує душу, радісним для себе, суворим щодо полку і привітним щодо начальника, який під'їжджав.

Широким, обсадженим деревами, великим небрукованим шляхом, стиха погуркуючи ресорами, швидкою риссю їхала висока блакитна віденська коляска цугом. За коляскою їхали почет і конвой кроатів. Біля Кутузова сидів австрійський генерал у чудному, серед чорних російських, білому мундирі. Коляска зупинилася перед полком. Кутузов і австрійський генерал про щось тихо розмовляли, і Кутузов злегка усміхнувся, важко опускаючи ногу з підніжки, наче й не було цих двох тисяч людей, що не дихаючи дивились на нього й на полкового командира.

Пролунав вигук команди, знову полк, брязкаючи, здригнувся, роблячи на караул. У мертвій тиші почувся кволий голос головнокомандуючого. Полк гаркнув: "Здравія бажаємо, ваше го-го-го-ство!" І знову все завмерло. Спочатку Кутузов стояв на одному місці, поки полк просувався; потім Кутузов поруч з білим генералом, пішки, у супроводі почту, став ходити по рядах.

З того, як полковий командир салютував головнокомандуючому, впиваючись у нього очима, витягаючись і підбираючись, як нахилений уперед ходив за генералами по рядах, ледве стримуючи подригування, як підскакував за кожним словом і порухом головнокомандуючого,— видно було, що він виконував свої обов'язки підлеглого ще з більшою насолодою, ніж обов'язки начальника. Полк, внаслідок строгості та дбайливості полкового командира, був у чудовому стані порівняно до інших, які приходили в той час до Браунау. Відсталих та хворих було лише двісті сімнадцять чоловік. І все було справне, крім взуття.

Кутузов пройшов по рядах, зрідка зупиняючись і кажучи по кілька привітних слів офіцерам, яких він знав по турецькій війні, а іноді й солдатам. Поглядаючи на взуття, він кілька разів сумно похитував головою і показував на нього австрійському генералові з таким виразом, начебто нікому не докоряв за це, але не міг не бачити, як це погано. Полковий командир щоразу при цьому забігав уперед, боячись пропустити слово головнокомандуючого щодо полку. Позад Кутузова, на такій відстані, що всяке стиха промовлене слово могло бути почутим, йшло чоловік двадцять почту. Пани з почту розмовляли між собою й інколи сміялися. Найближче за головнокомандуючим ішов вродливий ад'ютант. Це був князь Волконський. Поруч з ним ішов його товариш Несвицький, високий штаб-офіцер, надзвичайно товстий, з добрим, усміхненим гарним обличчям і вологими очима. Несвицький ледве стримувався від сміху, що його збуджував чорнуватий гусарський офіцер, ідучи поруч з ним. Гусарський офіцер, не усміхаючись, не змінюючи виразу застиглих очей, з серйозним обличчям дивився на спину полкового командира і передражнював кожен його рух. Щоразу, як полковий командир здригався й нахилявся вперед, цілком так само, точнісінько так само здригався й нахилявся вперед гусарський офіцер. Несвицький сміявся і штовхав інших, щоб вони дивилися на витівника.

Кутузов ішов повільно і мляво повз тисячі очей, які викочувались із своїх орбіт, стежачи за начальником. Порівнявшись із третьою ротою, він раптом зупинився. Почет, не передбачаючи цієї зупинки, мимоволі наштовхнувся на нього.