Стівен Кінг - Воно

— Бери моє, — пропонує Річі.

— Хенлони не п'ють пиво білих людей, — відповідає Майк. — Тим паче, твоє, Базікало.

— Біп-біп, Мікі, — серйозно каже Річі, і Майк виходить по своє пиво на теплій хвилі сміху.

Він умикає світло в підсобці. У маленькій тісній комірці стоять обшарпані стільці, кав'ярник «Сілекс», який уже давно треба почистити, дошка оголошень, заліплена старими записками, квитанціями та графіками чергувань, а ще валяється кілька коміксів «Нью-Йоркер» із жовтими, загнутими сторінками. Майк відкриває холодильник і відчуває, як його проймає студений жах, проймає до кісток, наче мороз, який буває в лютому місяці лише в Деррі, коли здається, що квітень ніколи не прийде. На крижаному потоці випливають сині та оранжеві кульки, десятки повітряних кульок, що переплітаються в новорічний святковий оберемок, і Майк несвідомо загадується крізь страх: «Бракує тільки пісні „У сиву давнину“ у виконанні Гая Ломбардо».[641]Кульки пролітають повз його обличчя та зринають під стелю підсобки. Майкові хочеться закричати, але він не може, бо помічає, що ховалося за кульками, що Воно засунуло йому до пива в холодильник, немов закуску на пізній вечір, після того, як його нікчемні друзі розкажуть свої нікчемні історії та вкладуться спати у свої орендовані ліжка в рідному місті, яке перестало бути для них рідним.

Майк робить крок назад і затуляє обличчя руками, намагаючись позбутися видіння. Він перечіпляється через стілець, замалим не падає та віднімає руки від очей. Вона й досі там — відрізана голова Стена Юріса стоїть біля Майкового пака «Бад Лайт». Та голова належить не дорослому чоловікові, а одинадцятирічному хлопчикові. Його рот відкритий у беззвучному крику, але Майк не бачить ані зубів, ані язика, бо рот напханий пташиним пір'ям. Світло-коричневі, неймовірно великі пір'їни. Він добре знає, якому птахові вони належать. Так. Звісно, так. Він бачив того птаха в травні 1958 року, а пізніше вони всі зустрілися з ним у серпні, а багато років потому, коли він навідував свого помираючого батька, то дізнався, що Вілл Хенлон також уздрів того птаха, як вибирався з палаючої «Чорної мітки». Із понівеченої шиї Стена скрапувала кров і збиралася в густу калюжу на нижній поличці холодильника. В яскравому світлі лампочки вона виблискувала темно-рубіновими кольорами.

— У… у-у… — вичавлює з себе Майк і замовкає. Голова розплющує очі, і ці сріблясті, палаючі очі належать Клоуну Пеннівайзу. Зіниці обертаються до Майка, і губи починають розходитися й стискатися довкола пір'я. Голова намагається щось сказати, може, зробити пророцтво, як ті оракули в грецьких п'єсах.

«Мені захотілося приєднатися до вас, Майку, бо вам без мене не перемогти. Не перемогти, і ти знаєш, чому, чи не так? Якби я з’явився, так би мовити, у повному складі, тоді у вас був би який-не-який шанс. Але я не витримав психічного тиску — нема з американця такого зиску, тож я загув собі на самоті, тямиш, пиріжечку, чи ні? Все, чим ви шестеро можете займатися, це позіхати про старі часи, а потім піти на вірну смерть. Тому я вирішив завчасно вас попередити, аби ви головами не полягли. Головами! Второпав, Майку, старий друже? Догнав, ніґґерський виблядку?»

— Ти не справжній! — кричить Майк, проте з рота не виходить ані звуку, наче з телевізора, в якому вимкнули гучність.

Він не вірить своїм очам, коли голова гротескно підморгує.

«Я справжній, про що мова. Справжній, як сніг узимку. Ти знаєш, про що я, Мікі. Ви шестеро намагаєтесь злетіти на реактивному літаку без гальмівної системи. Який смисл підніматися в повітря, якщо не зможеш приземлитися? Немає смислу спускатися, якщо не зможеш піднятися, чи не так? Вам ніколи не згадати дотепних жартів чи головоломних загадок. Вам ніколи не вдасться розсмішити мене, Мікі. Ви забули, як перетворювати крики на сміх. Біп-біп, Мікі, що скажеш? Пам’ятаєш птаха? Усього лиш горобець, але диви, який великий, еге ж? Завбільшки з сарай, завбільшки з тих дурнуватих монстрів із японських жахастиків, яких ти так боявся в дитинстві. Давно минули ті часи, коли ти знав, як прогнати цього птаха. Повір мені, Мікі. Якби ти трохи подумав своєю головою, то забрався би звідси, з Деррі, одразу б забрався. Але оскільки ти нею не думаєш, то знайдеш її якось у холодильнику. Тож на сьогодні головне правило з безпеки життя таке: думай, поки є чим, мій любий друже».

Голова перекочується на обличчя, зі страшним хрустом підминаючи під себе пір’я, та вивалюється з холодильника. Вона гупає на підлогу та котиться до Майка, наче погрозливий м’яч для боулінгу. Закривавлена шевелюра міняється місцями з оскаленим обличчям. Голова котиться до нього, залишаючи по собі липкий слід із крові та поламаного пір’я, жамкаючи губами навколо пухнастого кляпу.

«Біп-біп, Мікі! — кричить голова, і Майк перелякано задкує від неї, відмахуючись руками. — Біп-біп, біп-біп, біп-бля-біп!!!»

Раптом лунає гучний хлопок, ніби хтось вибив пластикову пробку з пляшки дешевого шампанського. Голова зникає (Справжня, — хворобливо думає Майк. — Нема нічого надприродного в тому хлопку. То просто повітря проривається у вакуум… вона справжня, о Господи, вона справжня). Тонке мереживо кривавих бризок здіймається в повітря, а потім скрапує на підлогу. Хоч не треба буде вичищати підсобку. Керол усе одно нічого не помітить, навіть якщо їй доведеться продиратися крізь ті кульки до конфорки за першою чашкою кави. Як зручно. Майк істерично гиготить.

Він дивиться на