Богоміл Райнов - Пан Ніхто

— … Знову гроші.

— Так. Капітал.

— Б'юсь об заклад, що якраз у цю хвилину в невеличкій старій Європі двісті-триста фірм котяться до банкротства, хоч вкладено у них немало грошей і достатньо розуму.

— Якщо вони котяться до банкротства, значить одного з двох їм не вистачало, — незворушно заперечує Флора. — І скоріше всього — другого. Кожен дурень, який навчився додавати і віднімати, думає, що у нього є розум.

— Якщо ти під інтелектом розумієш іскру генія…

— Моя сусідка фрау Пулфер, — каже дама, не звертаючи уваги на мої дурниці, — збила собі капітал, маючи мізерний спадок у двадцять тисяч плюс трохи кмітливості. Я можу підтвердити це, тому що донедавна завідувала одним з її магазинчиків.

— Магазинчики з чим?

— Не з діамантами. І не з паризькими туалетами. Найпрозаїчніші речі: люльки, запальнички, попільниці, сигарети…

— Що можна заробити на пачці сигарет?

— Дрібниці. Але коли це тисячі пачок на день… І коли одна люлька за п'ятсот марок дає двісті марок чистого прибутку… І коли знаєш, де саме відкрити магазинчик і як його обставити…

— Це й твоя мрія?

— Продавати тютюн? Ти мене плутаєш з кимось іншим, П'єре. Ти мене приймаєш то за американський феномен, то за фрау Пулфер.

— Он там, відразу за віражем, є невеличке відгалуження, — кажу я. — Поверни туди і зупини.

— Ми ж їдемо в Лозанну?

— Поверни й зупини, — повторюю я.

— А, зрозуміла! Хитрун такий…

Мої спостереження у дзеркалі зворотного огляду досі нічого сумнівного не виявили, однак людина не може бути абсолютно певною, особливо коли ті, що позаду, мають більше інтелекту, як висловлюється Флора. Отже, не завадить трохи пропустити рух на шосе, бо, можливо, ще в Женеві хтось причепився за машиною німкені

Ми заїхали на маленьку бічну дорогу, за дерева, так що з боку шосе нас не видно. Можна спокійно спостерігати. Але, хоч спостереження триває, поки ми не викурюємо по сигареті, на шосе не з'являється нічого підозрілого.

— Жени, — кажу я. — Зупиниш десь біля вокзалу і по можливості так, щоб ми з тобою не були на очах у цілого міста.

— Ти дивись, як командує! — бурчить Флора, здивована моїм нахабством.

Але все-таки їде, а через десять хвилин зупиняє машину, згідно з розпорядженням, у маленькій вуличці за» вокзалом.

— Пан і пані Лоран, — пояснюю я чоловікові, який підводиться за віконцем адміністратора у готелі «Термінюс».

Чоловік з явним інтересом дивиться на нас, найбільше на Флору, звичайно, оскільки він ще не вийшов з віку цікавості або ж має схильність до великих мадам.

— На скільки днів?

— О, тільки на один вечір, — спішить поінформувати дама, притому зовсім неправильно, бо ми не збираємося залишатись навіть на вечір.

Чоловік подає мені ключ і доручає слузі провести нас, не відводячи погляду від Флори, аж до входу в ліфт.

Поки моя тимчасова дружина освіжається у ванній, я користуюсь нагодою, щоб набрати два телефонні номери, стараючись при цьому, аби мій голос не пересилював шуму води, що тече з крана. Перший мій зв'язок — з авіакомпанією, де я прошу з'єднати мене з паном Спрінгом. Ще одна необережність, але під кінець змагань і за таких обставин я не маю ніяких можливостей бути делікатним.

— Я хотів би запитати… — повідомляю в трубку.

— Так?

Це «так» має питальну інтонацію, але цілком позитивний зміст, принаймні для мене: Бориславові нарешті вдалося відправити у Центр взяте досьє. Переможно клацаю трубкою, немовби перервався зв'язок.

— Кому дзвониш, мій хлопчику? — виставляє Флора мокре обличчя з ванної.

— Намагаюся зв'язатися з тією людиною… я ж тобі казав…

Вона не перечить, але про всяк випадок забуває зачинити двері до ванної. Основну частину операції завершено. Можна відпочивати. І продовжити гру без того важкого відчуття, начебто граєш на державні кошти.

Набираю наступний номер. Флора, звичайно, закрутила кран, щоб не заважав їй.

— Месьє Арон?.. Це Лоран, думаю, ви чули про мене… Так, так, мені буде дуже приємно… Де б ви запропонували зустрітися? Словом, де ми могли б добре поїсти? Я, розумієте, дуже зле знаю ваше місто… Так… Так… Чудово!.. Точно о першій…

— Треба було сказати, що прийдеш з дружиною, — нагадує Флора.

— Думаю, що він тебе помітить і без попередження… І боюся, що твоя поява все заплутає…

Ми якийсь час дебатуємо з цього приводу. Жінка горить бажанням бути присутньою під час розмови, але думка про те, що її цікавість справді може провалити операцію, явно стримує її.

— Гаразд, мій хлопчику, — нарешті відступає вона. — Послухаємо тебе і на цей раз, хоч не терплю, щоб мною командували. Тільки не думай собі, що я зовсім тебе залишаю. Я буду в тому самому закладі і в ту саму пору, але за іншим столом. І гляди, щоб розпрощався з цим Ароном ще в ресторані, бо надворі тебе чекатиме твоя маленька Флора. Гадаю, ти запам'ятав, що я тобі сказала: відтепер ми будемо нерозлучні!

Жахлива жінка.

Ми заходимо до ресторану «Два голуби» разом з Флорою, але, згідно з домовленістю, вона сідає за окремий стіл біля вікна, і це наштовхує мене на думку зайняти другий стіл у протилежному куті. Заклад далеко не переповнений, що цілком зрозуміло, коли взяти до уваги будній день і високі ціни в меню.

Дама кидає на мене погляд, сповнений осуду, але я вдаю розсіяного і лише позираю на вхід. Досить велика дистанція між нашими столами, видно, не подобається Флорі. Ще тільки цього мені бракувало, щоб вона сіла поблизу й почала підслуховувати.

Якраз у цей момент заходить літній чоловік з поріділим сивим волоссям, у сірому костюмі й уважно оглядає зал, очевидно, не знаючи, куди направитись. Я вирішую допомогти йому, підводжусь з місця і дивлюся в його бік.

— Месьє Арон?

— Месьє Лоран?

Даю йому можливість самому дослідити сторінки меню. Для месьє Арона це, напевно, несподіваний випадок — потрапити у такий заклад — рідкісна нагода задовольнити свої гастрономічні прагнення. Зайвим було б уточнювати, що вони скеровані на найдорожче, але я в цьому відношенні вже достатньо натренований нашим Бенато.

Поки він компонує меню, я побіжно вивчаю його. Трохи згорблений внаслідок багаторічної канцелярської роботи. Великий ніс, також згорблений і обвислий, немовби він разом зі своїм господарем усі ці роки пильно вдивлявся в папери. Маленькі вологі очі, які в результаті цієї ж роботи озброєні багатодіоптрійними окулярами, котрі він знімає лише для того, щоб натомість надіти інші, для більшої відстані. Взагалі-то протягом обіду я маю повну можливість встановити, що постійне маніпулювання оптикою полягає не