Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

Вона чекала молодшого брата з материнською ніжністю, не витраченою цілком на Вела. Під час триденних відвідин Робін-Гіла невдовзі після повернення на батьківщину їй не пощастило побачити Джона — він іще був у школі; і вона, як і Вел, уявляла його собі русявим хлопчиком, що, розмальований синіми та жовтими смугами, грався біля ставка.

Ті три дні в Робін-Гілі були сповнені хвилюванням, сумом і збентеженням. Спогади про покійного брата; спогади про Велове сватання; постарілий батько, якого вона не бачила двадцять років, щось похоронне в його іронії і ніжності, одразу помічене вразливою дочкою; а головне — присутність мачухи, яку Голлі невиразно пам'ятала, як «леді в сірому» тих днів, коли ще була маленька і дідусь був живий, а мадемуазель Бос так сердило, що та чужа жінка почала вчити Голлі музики,— все це бентежило й ятрило душу, що прагнула побачити у Робін-Гілі колишній спокій. Але Голлі вміла приховувати свої почуття, і все зовні ніби йшло гаразд.

На прощання батько поцілував її, і вона відчула, як тремтять його губи.

— Правда ж, донечко,— сказав він,— війна не змінила Робін-Гіла? Адже ні? Якби ж то ти привезла з собою Джоллі! Як тобі подобається ця спіритична маячня? Коли вже дуб помре, то його не оживиш.

Відчувши теплоту її обіймів, він, певно, здогадався, що виказав себе, бо зразу ж іронічно додав:

— Спіритизм — якесь безглузде слово; чим більше ним займаються, тим ясніше доводять, що все це матерія.

— Тобто як?— запитала Голлі.

— А дуже просто! Візьми хоча б фотографування привидів. Для фотографії потрібно насамперед, щоб світло падало на щось матеріальне. Ні, йдеться до того, що ми будемо називати всяку матерію духом або всякий дух матерією — не знаю, що саме чим.

— Але ж ти не віриш у загробне життя, тату?

Джоліон поглянув на неї, і її глибоко вразив сумовито-примхливий вираз його обличчя.

— Доню, я хотів би щось мати від смерті. Я вже не раз міркував над цим. Та хоч скільки намагався, я ніяк не можу знайти нічого такого, чого не можна було б пояснити телепатією, підсвідомістю й еманацією сукупності речей цього світу. Хотів би знайти, та не можу! Бажання породжують роздуми, але ж доказів вони не дають.

Голлі ще раз притулилася вустами до батькового чола, і її дотик підтвердив його теорію, що вся матерія стає духом,— чоло здалося їй якимось нематеріальним.

Але найбільше запам'яталося їй, як одного разу непомітно для мачухи вона спостерігала, як та читає листа від Джона. Це було, вирішила Голлі, найпрекрасніше, що вона бачила в житті. Айріні, поринувши в лист від сина, стояла біля вікна, а світло падало на її обличчя й гарне сиве волосся; уста її ворушилися, всміхалися, темні очі сміялися, радісно сяяли; в одній руці вона тримала листа, а другу притиснула до грудей. Голлі тихенько пішла собі, як від видіння чистої любові, певна, що Джон хороший хлопець.

Побачивши, як він виходить із вокзалу, несучи в руках по валізі, Голлі впевнилась, що приязнь її має підстави. Він трохи скидався на Джоллі — давно втраченого кумира її дитинства, але здавався безпосереднішим, не таким розважливим; очі в нього були посаджені глибше, волосся світліше — він не носив капелюха; загалом дуже милий «маленький братик».

Його соромлива чемність зворушила Голлі, яка звикла до самовпевненої поведінки сучасної молоді; він був збентежений тим, що машину веде вона, а не він. Чи не дозволить вона йому сісти за кермо? Щиро кажучи, у Робін-Гілі автомобіля не було від початку війни, і він брався за кермо тільки раз у житті, і то врізався в насип — тож нехай Голлі трохи повчить його. Його сміх, тихий і заразливий, здався їй просто чарівливим, хоча це слово, як вона чула, вважалося тепер застарілим. Коли вони приїхали додому, він витяг пожмаканого листа, Голлі прочитала його, поки він умився,— зовсім коротенький лист, що, мабуть, завдав її батькові багато мук:

«Люба доню!

Сподіваюся, ви з Велом пам'ятаєте, що Джон нічого не знає про нашу сімейну історію. Ми з його матір'ю вважаємо, що він надто молодий для цього. Хлопець дуже хороший, він зіниця її ока. Verbum sapientibus. [71]

Твій люблячий батько Дж. Ф.»

От і все; проте лист збудив у Голлі неспокій, і вона вже пошкодувала, що запросила Флер.

Після чаю вона виконала дану собі обіцянку й повела Джона в гори. Вони довго розмовляли, сидячи над старим крейдяним кар'єром, порослим ожиною і агрусом. Молочай і печіночниця поцяткували зелений схил дрібними зірочками квітів, у небі співали жайворонки, в кущах висвистували дрозди, часом чайка, залетівши з морського берега, кружляла, сліпучо-біла, на тлі тьмяного неба, де невиразною плямою вже сходив бляклий місяць. Повітря було напоєне солодкими пахощами, наче невидимі крихітні створіння бігали навколо й топтали запашні трави.

Джон, що був замовк, раптом сказав:

— Яка краса! І нічого зайвого. Дзвіночки отари і чайки політ...

— «Дзвіночки отари і чайки політ»! Та ти, любий мій, поет!

Джон зітхнув.

— Куди мені! Не вийде!

— А ти спробуй! Я пробувала в твоєму віці.

— Справді? Мама теж каже: «Спробуй»; але я такий нікчема. Почитаєте мені ваші вірші?

— Любий мій,— лагідно відказала Голлі,— я вже дев'ятнадцять років замужем. А вірші писала ще тоді, коли збиралася вийти заміж.

Джон знову зітхнув і ліг долілиць: повернена до Голлі щока чарівно зашарілася. Невже Джонові «забило дух», як сказав би Вел! Уже? Проте якщо так, то тим краще,— хлопець не зверне уваги на Флер.