Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

— Ні,— відповів мосьє Профон.— Беріть її так. Мені вона ні до чого.

— Отакої! Не можу ж я...

— А чому?— усміхнувся мосьє Профон.— Я друг вашої родини.

— Сімсот п'ятдесят гіней — це не скринька сигар,— заперечив нетерпляче Вел.

— Гаразд, тримайте її у себе, поки вона не стане мені потрібна. А доти робіть із нею, що завгодно.

— Якщо вона залишається вашою,— сказав Вел,— не заперечую.

— От і чудово,— промовив мосьє Профон і відійшов.

Вел провів його поглядом. Може, він і справді «добродушний Мефістофель», а може, зовсім і ні. Вел помітив, що Профон підійшов до Джорджа Форсайта, і потім згубив його з очей.

Після перегонів Вел кілька днів ночував у своєї матері на Грін-стріт.

Вініфред Дарті чудово збереглася в свої шістдесят два роки, беручи до уваги те, що тридцять три роки вона прожила з Монтегю Дарті, аж поки — майже на щастя — її звільнили від нього французькі сходи. Вона була дуже рада, що її улюблений син після такої тривалої відсутності повернувся з Південної Африки; приємно було, що він мало змінився, що його дружина сподобалась їй. Вініфред, яка до шлюбу наприкінці сімдесятих років ішла в перших лавах поборниць насолод і моди, тепер визнавала, що сучасні дівчата перевершили тогочасну молодь. Вони, приміром, розглядали шлюб як щось випадкове, і Вініфред інколи жалкувала, що не дотримувалася колись таких самих поглядів: можливо, другий, третій, четвертий випадок дав би їй у супутники життя не такого чарівного гульвісу, хоча, зрештою, він залишив їй Вела, Імоджен, Мод, Бенедикта (майже полковника, що пройшов війну цілий і неушкоджений). І жодне з них поки що не розлучилося. Це часто дивувало її, бо вона добре пам'ятала їхнього батька; але Вініфред вважала, що вони справжні Форсайти, і раділа, що всі вони вдалися в неї, крім хіба Імоджен. Але братова «маленька» Флер збивала Вініфред із пантелику. Дівчина така сама навіжена, як і все сучасне жіноцтво. «Наче вогник на протязі»,— якось сказав за десертом Проспер Профон, проте вона не вертлява і говорить тихим голосом. Форсайтівська вдача Вініфред примушувала її підсвідомо боятися нових віянь, не схвалювати поведінки сучасних дівчат і їхнього девізу: «Що буде, те й буде! Гуляй — бо завтра ти злидар!» Її заспокоювало в племінниці те, що Флер, поставивши собі мету, вперто домагалася її, хоча, звичайно, через свою молодість не могла передбачити, що буде потім. До того ж дівчина гарненька й виходити з нею на люди — справжня втіха: вона успадкувала від матері французький смак і вміння одягатись; всі дивилися на Флер, а це багато важило для Вініфред, яка цінувала стиль і елегантність, що так жорстоко одурили її в Монтегю Дарті.

Розмовляючи про неї з Велом за сніданком у суботу, Вініфред торкнулася сімейної таємниці.

— Ця історія з твоїм тестем і твоєю тіткою Айріні, Веле... Все це, звичайно, старе як світ, але Флер не повинна нічого знати. Дядечкові Сомсу це було б неприємно. Гляди не проговорися!

— Гаразд. Але це не так легко: до нас приїжджає молодший брат Голлі, житиме в нас, вчитиметься хазяйнувати на фермі. Він, певно, вже там.

— Ах!— вигукнула Вініфред.— Як невчасно! Який же він?

— Я бачив його тільки один раз — у Робін-Гілі, коли ми приїздили додому тисяча дев'ятсот дев'ятого року; він був голий і розмальований синіми й жовтими смугами — хороший був хлопчина.

Вініфред сказала, що це «дуже мило», й додала заспокоєно:

— Ну що ж, Голлі жінка розважлива; вона знає, як повестися. Я нічого не казатиму твоєму дядечкові. Це тільки розтривожить його. Як добре, що ти повернувся до мене, мій любий хлопчику, тепер, коли я старію.

— Старієш! Отакої! Ти така сама молода, як і колись. Слухай, мамо, а цей Профон пристойна людина?

— Проспер Профон! Ще б пак! Такого цікавого й дотепного чоловіка я ще не зустрічала.

Вел гмикнув і розповів про мейфлайську кобилу.

— Дуже схоже на нього,— зауважила Вініфред.— Він здатний на що завгодно.

— Гм,— сказав Вел із притиском.— Нашій родині не дуже щастило з такими людьми, надто вже вони легковажні.

Це була правда, і Вініфред на хвильку поринула в сумну задуму, перш ніж відповіла:

— Воно-то так. Але він — чужоземець, Веле. І треба на це зважати.

— Гаразд. Я користатимуся його кобилою і якось йому віддячу.

Незабаром він розпрощався з матір'ю, прийняв її поцілунок і помчав до свого букмекера, в клуб «Айсіум» і на вокзал.

VI. ДЖОН

Місіс Вел Дарті після двадцятирічного перебування в Південній Африці палко закохалася — на щастя, в те, що було близьке їй, бо предметом її пристрасті був краєвид, що відкривався з її вікон: холодне ясне світло на зелених пагорбах. Вона знову бачить Англію! Англію ще прекраснішу, ніж та, що снилася їй уві сні. І справді, волею випадку подружжя Дарті опинилося в такому місці, де крейдяні гори сонячного дня на диво гарні. Успадкувавши від батька вміння бачити світ очима художника, Голлі могла належно оцінити химерність їхніх обрисів і сяйво білих схилів; сходити вгору дорогою, що пролягла в глибокій улоговині, чи брести до Чанктонбері або Емберлі для неї було справжньою втіхою, яку вона не наважувалася ділити з Велом, бо Велові милуватися природою заважав форсайтівський інстинкт, що вчив діставати від неї якусь користь — от хоч би зручну місцину об'їжджати коней.

Дорогою додому, ведучи «форд» рівно, ніби намагаючись його заспокоїти, Голлі дала собі обіцянку, що насамперед візьме Джона на гору і покаже йому свій краєвид,