Микола Голубець - Велика історія України

«Москвофільство вважалося спільним ворогом й було поборюване зі становища польської державної рації, тоді як народовецький напрямок, як протиросійський вважався чинником, з яким скорше чи пізніше можна булоб договоритися, якраз на точці антагонізму проти Росії» (Л. Васілєвскі).

Та польські симпатії для народовецького руху в Галичині, не вийшли йому на добре. Вони компромітували українство в очах москвофілів як «польську інтригу», а коли нарешті воно їх перемогло, то поляки поквапилися використати якраз москвофільських запроданців, щоби ними розбивати українське культурно-політичне обєднання. Ворожа тактика переконала нарешті українців, що в політиці немає неможливостей а в першу чергу, що в ній «не обовязує» ніяка етика й послідовність.

«Азбучна війна»

Невмістний, зогляду на свою надто прозору тенденцію, проєкт гал. намісника Голуховського пристосувати латинку до української літератури (1859 р.) дав привід до т. зв. «азбучної війни», що хоч і ведена на дуже вузькому культурному відтинку, всеж таки внесла велике оживлення в сонне життя Галичини 50-их років. За десять літ безконституційного режіму, польські революціонери й сепаратисти зперед 1848 року, зуміли опанувати не тільки власні нерви, але й підзорливість австрійського уряду. Вони витиснули українців не тільки від впливів на центральний уряд, але звели їх становище в краю до рівня ледви толєрованої етнографічно-віроісповідної маси. Проєкт латинки, а краще кажучи польської азбуки для українців мав бути останнім цвяхом забитим у домовину не тільки української преси й літератури, але й українського культурно-національного життя взагалі. Ледви не в останній хвилині «перед дванацятою» зрозуміли загрозливість положення всі й однодушним протестом не допустили забити того цвяха в домовину. Правда, різні люде різно реагували на заходи й гегемонію поляків. Ті, що досі надіялися на «справедливість нашого найяснішого монарха», побачивши, як той монарх пактує з учорашніми «бунтівниками», а цурається своїх «тирольців Сходу», не знаходючи опори в самих собі, заризикували ставку на «одноплемінну Росію». Пішло це тим гладше, що деякі москвофільські традиції вже існували. Зневірені «рутенці» пригадували собі заступництво Росії за православними ще в старій Польщі, вони не забували й вражіння, яке зробили на них російські війська, коли в 1848 р. ішли втихомирювати збунтованих мадярів. Жив же у Львові такий москвофіл з уродження, як Денис Зубрицький, що в своїх історичних працях все й при кождій нагоді старався впоїти в своїх земляків переконання про високу культурність, мілітарну непереможність та ідеальний уклад суспільно-громадських відносин царської Росії часів Миколи І. До тогож Австрія, що в 50-их рр. переносила на грунті Італії одну поразку за другою, а в 60-их рр. була формально розгромлена Прусією й тому мусіла йти під лад польській шляхті в Галичині, взагалі перестала нашим «рутенцям» імпонувати. Не маючи довіря у власні сили, зневірившися в Австрію, вони хопилися, як тонучий бритви, за думку, що скорше чи пізніше «всесильна» Москва відбере Австрії Галичину й тому краще піти московському цареві назустріч перед тим, заки московські війська вмашерують в брами галицької столиці.

Перемога орієнтації на Росію

Пруська перемога над австрійською армією під Кенігрецом (1865) перехилила терези досьогочасних хитань галицьких «рутенців» у бік явної орієнтації на Росію. Львівське «Слово», що в 1861 р. почало свою карієру на поміркованій народовецькій плятформі, виступило тепер з остаточно оформленою програмою галицького москвофільства. Галицькі українці, це тільки племя одного, великоруського народу, а їхня мова, це тільки один з великоруських говорів-діялєктів. Нема нічого легчого, як галичанинові опанувати російську літературну мову; треба тільки знати, як правильно вимовляти слова, що в етимольогічному правописі пишуться однаково як по українські так і по російськи, а тільки неоднаково вимовляються. Від Карпат по Камчатку живе один великий «русскій» народ і нема чого витрачувати сили на культурно-політичний сепаратизм. Навіщо українцям витрачувати сили на творення власної літератури й культури взагалі, коли є вже готова великоруська культура. Помилявся Шевченко, проповідуючи самостійність української мови й народу, але правильною дорогою пішов Гоголь, що чейже свою любов до «Малоросії», в минулому й сучасному, висловлював «общерускою» виробленою мовою.

«Ми зле зробили - писало «Слово», - що в 1848 р. проголосили себе русинами й залишилися ними навіть по проголошенні конституції. В львівському соймі була найкраща нагода сказати ясно і полякам і Европі, що всі змагання дипльоматів і поляків - витворити з нас окремий народ русинів-уніятів осталися без успіху й що Русь галицька, угорська, київська, московська, тобольська і т. д. під етнографічним, історичним, мовним, літературним і обрядовим оглядом, є ідентична, помимо того, що в Галичині є вона вірно віддана свому улюбленому монархові і його ясній династії, а там за кордоном, так само віддана свому монархові й своїй династії»…

На прикінці грудня 1866 р. виголосив новозаангажований царський агент о. Наумович у львівському соймі промову, в якій сказав м. і.:

«Ми не винуваті в тому, що наша мова подібна до вживаної в Москві. Літературна московська мова є властиво руська, створена русинами. Приймаючи літературну російську мову, відбираємо нашу власність. Схожости нашої мови з мовою всеї Руси не затре ніхто в світі, ані закони, ані сойми, ані міністри»…

Москвофільське «вірую», що його духовим батьком був Денис Зубрицький а безпосереднім виразником редактор «Слова» Богдан Дідицький, відбилося гомінким відгомоном серед зневіреної й розчарованої в Австрії галицької інтелігенції. В москвофільському таборі опинилося майже все старше покоління, навіть люде, що в днях своєї молодости проповідували ідеали самостійности українського народу. Провід тих ідейних ренегатів обняв один з членів Руської Трійці - Яків Головацький. Зразу працював у Галичині, потім виемігрував до Росії й відтіля ширив москвофільську гангрену зневіри й національно-політичного дефетизму.

Та саме в найчорніший момент духового занепаду, в гомін продажного славословія білому цареві, вмішався різким дисонансом голос горстки галицької молоді, що їй дорогі були ідеали Руської Трійці та чоловиків галицької Весни Народів. «Кобзар» Шевченка, що продерся в Галичину, мов промінь ясного сонця, стався євангелієм тої молодої горстки, що з дня на день росла й могутніла, поки не примусила чорних духів москвофільства усунутися в тінь, з якої вийшли.

В 1862 р. повстають «Вечерниці», в 1863 - «Мета», 1865 - «Нива», 1866 - «Русалка, в 1867 - «Правда» - ціла низка пресових органів, здебільша літературно-популярного характеру, але з виразними познаками зродженого з Шевченкового духа народництва. Махнувши рукою на «старих», усіх отих світських чи духовних бюрократів, що не пускаючися цісарської клямки, рівночасно накладали з царськими агентами й одною рукою брали «гульдени» а другою рублі, народовецька молодь поклала всю свою надію на нездеморалізовані народні маси, яких мову, словесність, побут, а навіть ношу признала вона за свою