Микола Голубець - Велика історія України

видаваний братами Шеметами в Лубнях на Полтавщині, вся Україна покривається білим цвітом українських газет та журналів. Київ, Полтава, Харків, Одеса, Катеринослав, та центри Петербург і Москва, що в них українські громади виявили найбільшу активність, станули тепер у проводі українського видавничого руху й пресової кампанії. Дотепер законспіровані українські партії - Радикально-Демократична, Селянська Спілка та Соціял-Демократична, стаються тепер легальними й проводять свою акцію отверто. Ціла Україна покривається мережею «Просвіт», а в Петербурзі, як наявний знак перемоги, появляється повне, вільне від цензорських шикан видання Шевченкового «Кобзаря».

Весною 1906 р. зібралася в Петербурзі перша Державна Дума. З послів українського походження утворилася Українська Парлямен-тарна Громада. Всіх її членів було поверх сорок; були між ними видатні громадські діячі з інтелігентів, як барон Ф. Штайнгель, Микола Біляшівський, О. Свєчин, Максим Ковальський, Андрій Вязлов, але були селяне, що згодом сталися світочами українського громадського політичного руху (Зубченко, Онацький, Тарасенко, Грабовецький). Петербурська Українська Громада зразу перемінилася на своєрідний політичний центр України, що почав видавати репрезентативно-ідеольогічний журнал для інформації чужинців («Українскій Вєстнік»), та працював з усіх сил над деклярацією про українську автономію, що її мали скласти в Думі.

Та вік першої Думи протривав усього 72 дні. Українські посли, разом з усею парляментарною опозицією, приняли участь у протиурядовій маніфестації, якою був грімкий протест-відозва, підписана у Вибурзі в Фінляндії.

В ході судових репресій вони втратили право вибору до чергової Думи, куди попали люде нові. Й тим разом українська Парляментарна Громада мала понад 40 членів, вона взялася за видавання власного органу «Рідна Справа» та праці над законопроєктом про українську автономію, але по 103 днях нарад і цю Думу розігнали. Друга й третя Дума, обрана вже під натиском уряду й по тяжких репресіях озлобленої реакції, не мала вже в собі осібної української громади послів, хоч тут і там на посольських лавах попадали посли-українці.

Тимчасом московський уряд охолонувши з переляку, що його виявив у перших днях революції, приступив до ліквідації свого «лібералізму». На перший огонь пішли здобутки, що їх у гарячий час революції досягли українці. Закрито багато українських товариств і видань, багато діячів опинилося на Сибірі, а багато виемігрувало за кордон. Широка еміграційна хвиля вдарила тепер на Галичину. На місці залишилися всетаки кадри нової української інтелігенції, що працювали вже не тільки в культурно-освітніх ділянках («Просвіта» та «Українське Наукове Товариство» в Києві) але у сформованому в 1908 р. політичному «Товаристві Українських Поступовців». В порузумінню з партією «трудовиків» та конституційних демократів («кадетів») вони раз ураз видвигали в пресі й на парляментарній арені чергові українські домагання. Прикидаючись щирими автономістами, вони не тратили з ока остаточної ціли, якою була раз уже кинута й поширена в масах ідея - Самостійної України.

ГАЛИЧИНА УКРАЇНСЬКИМ ПІЄМОНТОМ

Десятиліття австрійського абсолютизму (1850-1860)

Поворот Австрії до абсолютизму відбився на національно-політичному русі Галичини як найфатальніше. Навіть добре започаткована культурно-освітня праця зійшла тут на манівці зневіри й зродженого в її атмосфері москвофільства.

Друге зібрання «руських учених», що відбулося у Львові 13 березня 1849 р. позначилося оснуванням «Галицько-Руської Матиці», але вона в ніякому напрямку не виправдала покладаних на неї надій. З заломанням політичної лінії галицьких українців прийшов хаос і в їх культурницькій роботі. Яків Головацький, покликаний на катедру української мови й літератури на львівському університеті, не виходив поза межі старорущини, а галицькі «вчені», типу Антона Петрушевича тільки те й робили, що засмічували українську мову словяно-московськими варваризмами, а науку спинювали в ходу своїми безконечними «разсужденіями», що не мали ніякого звязку з життям ні його вимогами. В таких умовах зійшов на манівці й одинокий політичний часопис Галичини «Зоря Галицкая», що з органу політичної думки стався «листом повременним, посвященним літературному, общеполезному і забавному чтенію». Вже під редакцією Б. Дідицького а відтак С. Г. Шеховича почалася в «Галицькій Зорі» переорієнтація на Росію, але за редакції Миколи Савчинського вона таки явно-славно заповіла, що «скине пута чужі» й прибереться, як годиться «по руску». Як газета «для науки й розваги» проклигала «Зоря Галицька» до 1854 р. Впливу вона вже потім не мала.

Московський комівояжер проф. Михайло Петрович Погодін, починає тоді шниряти по Галичині й підшукувати кандидатів на московських наємників і царських шпіонів. Як не мож краще надавався для цеї ролі історик Денис Зубрицький; він і так дивився на українську мову, як на «язик пастухов», а тепер підбехтаний напучуваннями й «пособіями» Погодіна, станув на чолі створеної в 1856 р. «Галичско-русскої погодінскої колонії».

Скасування конституції потягло за собою розвязання Головної Руської Ради у Львові та її експозитур на провінції. Місце політичного органу, яким була «Зоря Галицкая», що перейшла на «науку й розвагу», зайняв офіціяльний, видаваний зразу у Львові а відтак у Відні «Вістник». Міняючи раз ураз редакторів і назву, (зразу він був «галичо-рускій», потім «рускій» й на кінці просто «Вістник», без прикметника) він доживотів до 1866 р. але мав ще менче впливу на громадянство, як москвофільська згодом «Зоря Галицкая». Москвофільський дух перемагає в так зв. «азбучній війні» тих часів, він теж вселюється в мури, закладеного в 1849 р. «НародньогоДому» у Львові. Поправді то галицьке життя першого десятиліття по «Весні Народів» можна схарактеризувати словами історика української літератури О. Огоновського: «Дім Народній здіймався в гору й гору, а просвітнє й національне життя падало все низше й низше».

Галичина - українським Піємонтом

Дня 20 жовтня 1860 р. проголошено в Австрії нову конституцію, яку 26 лютня 1861 р. «поправлено» в доволі ліберальному дусі. Галичина, разом з іншими коронними краями дістала автономію з власним сеймом і власним краєвим урядом (виділом). Та в основу як і загальної австрійської конституції, так і краєвих автономій лягла не національна, а станова система. Не диво, що Галичина, створена з комплексу українських і польських земель, при значній перевазі посідаючих і упривилейованих, здебільша неукраїнських кляс, була штучним новотвором, у якого представництві найшлося неупривілейоване населення в меншости.

При перших сеймових виборах вибрали галицькі українці 49 своїх послів - 46 з вибору й 3 вірилістів. Краєвим маршалом заіменував центральний уряд кн. Льва Сапігу, його заступником єп. Спірідіона Литвиновича. Перші вибори й перші засідання галицького сойму проходили в розмірно примирній атмосфері, але де далі польсько-українська боротьба набірає гостроти й безоглядности. В промовах шафували польські представники прекрасними словами про «рівність, згоду й братерство», але робили своє, а на тій протирічности полапалися українці не зразу.

До деякої кооперації приходило поміж поляками і українцями здебільша на полі спільного їм протимосковського настанлення.