Патрік Ротфусс - Страх мудреця, Патрік Ротфусс

пальці, яких вистачало, щоб за щось братись, але було замало для будь-якої делікатної роботи. Та половина його руки, що збереглася, була вкрита рельєфними шрамами.

Я зберігав незворушне обличчя, та це було важко. У певному розумінні я побачив свій найбільший страх. Мені стало дуже соромно за власні здорові руки, і я притлумив сильне бажання стиснути кулак або сховати руки за спиною.

— Ця рука не тримала меча вже з десяток років, — сказав Наден. «Гордий гнів. Жаль». — Я довго думав про той бій, у якому втратив пальці. І супротивник, через якого я їх утратив, навіть не був вправним. Вони були втрачені через якогось варвара, чиїм рукам більше пасував би заступ, а не меч.

Він зігнув і розігнув оті два пальці. У певному розумінні йому пощастило. В Герті були інші адеми, які не мали цілих кистей, очей чи кінцівок до ліктя або коліна.

— Я думав довго. Як можна було б урятувати мою руку? Я думав про свій контракт із захисту барона, на чиїх землях спалахнуло повстання. Я думаю: «А що, якби я не пристав на той контракт?» Думаю: «Що, якби я втратив ліву руку?» Говорити я не міг би, зате міг би тримати меч, — він опустив руку. — Але тримати меч недостатньо. Справжньому найманцеві потрібні дві руки. Я ніколи не зміг би зробити «стрибок коханця з вікна» чи «сплячого ведмедя» лиш однією…

Наден стенув плечима.

— Цим і добре озиратися назад. Це можна робити вічно, а користі з цього жодної. Я прийняв червоні шати з гордістю. Приніс школі понад двісті тридцять талантів. Я належав до другого каменя і з часом дійшов би до третього.

Наден знову підняв знівечену руку.

— Я не зміг би досягти нічого з цього, якби жив у страху втратити руку. Якби я здригався й щулився зі страху, то мене ніколи не прийняли б до Латанти. Я ніколи не дійшов би до другого каменя. Я був би цілий, але був би менший, аніж зараз.

Він повернувся назад і знову заходився чистити казанки. За мить я долучився до нього.

— Це кепсько? — тихо запитав я, не в змозі втриматися.

Одну довгу мить Наден не відповідав.

— Коли це тільки сталося, я думав, що це не так уже й кепсько. Комусь діставалися й гірші рани. Хтось гинув. Мені пощастило більше, ніж їм.

Він глибоко вдихнув, а тоді поволі видихнув.

— Я намагався думати, ніби це не кепсько. Моє життя триватиме далі. Але ні. Життя зупиняється. Багато чого втрачається. Втрачається все.

Тоді Наден додав:

— У снах я маю дві руки.

Ми разом домили посуд, розділивши між собою тишу. Часом вона — це єдине, чим можна поділитися.

***

Селеан теж мала чого мене навчити. А саме — того, що деякі супротивники не вагаються, перш ніж ударити, хвицнути ногою чи врізати ліктем просто по чоловічих статевих органах.

Прошу зауважити, що вона ніколи не била так, щоб травмувати мене назавжди. Вона билася все своє коротке життя й відзначалася тим самоконтролем, який так високо цінувала Вашет. Однак це означало, що вона чудово знала, як сильно треба бити, щоб я був приголомшений і не міг оговтатися, через що її перемога ставала однозначно безсумнівною.

Тому я сидів на траві, відчуваючи сірість і нудоту. Вивівши мене з ладу, Селеан поплескала мене по плечу, щоб утішити, а тоді блаженно поскакала геть. Поза сумнівом, щоб іще раз потанцювати між звіяних вітром гілок меч-дерева.

— У тебе добре виходило до кінця, — сказала Вашет, опустившись на землю навпроти мене.

Я не сказав нічого. Я, подібно до дитини, що грається у хованки, щиро сподівався, що, якщо заплющу очі й геть не рухатимуся, біль не зможе мене відшукати.

— Та ну, я бачила, як вона вдарила ногою, — байдужливо мовила Вашет. — Не так уже й сильно, — я почув, як вона зітхнула. — І все ж, якщо треба, щоб хтось на них поглянув і пересвідчився, що вони досі цілі…

Я злегка реготнув. Дарма. У паху розкрутився неймовірний біль, що відлунив аж у коліні та грудині. Мене накрила хвиля нудоти, і я розплющив очі, щоб повернути рівновагу.

— Вона це переросте, — сказала Вашет.

— На це варто сподіватися, — процідив я крізь зуби. — Жахлива звичка.

— Я не це мала на увазі, — заперечила Вашет. — Я мала на увазі, що вона стане вищою на зріст. Сподіваймося, що тоді вона більш рівномірно розподілятиме увагу по всьому тілу. Зараз вона надто часто б’є в пах. Через це її дії легко передбачити й від неї легко оборонитися, — вона багатозначно поглянула на мене. — Усякому, хто має хоч якусь клепку в голові.

Я знову заплющив очі й заблагав:

— Жодних уроків зараз, Вашет. Я ладен виблювати вчорашній сніданок.

Вона піднялася на ноги.

— Здається, тепер ідеальний час для уроку. Встань. Тобі слід навчитися битися пораненим. Це — безцінна навичка, а Селеан дала тобі можливість її відточити. Ти маєш їй подякувати.

Знаючи, що сперечатися безглуздо, я піднявся на ноги та обережно покрокував до свого тренувального меча.

Вашет упіймала мене за плече.

— Ні. Голіруч.

Я зітхнув.

— Це обов’язково, Вашет?

Вона поглянула на мене, здійнявши брову.

— Що обов’язково?

— Ми обов’язково маємо зосереджуватися на рукопашному бою? — запитав я. — Я дедалі більше відстаю у фехтуванні.

— Хіба я тобі не вчителька? — спитала вона. — Хто ти такий, щоб казати, що найкраще?

— Я той, кому доведеться застосовувати ці навички у світі, — багатозначно відповів я. — І в світі я волів би битися мечем, а не кулаком.

Вашет опустила руки. Її лице не виражало нічого.

— І чому ж це?

— Тому що мечі є в інших, — пояснив я. — А встрявши в бій, я бажаю перемогти.

— Із мечем у бою легше перемогти? — запитала вона.

Зовнішній спокій Вашет мав би підказати мені, що я ступив у цій розмові на слизьке, але мою увагу відвернув біль, який розходився від паху та викликав нудоту. А втім, якщо чесно, я міг би не помітити цього, навіть якби моєї уваги ніщо не відвертало. Я вже почав почуватися комфортно з Вашет, надто комфортно, щоб бути досить настороженим.

— Ну звісно, — відповів я. — Нащо ще носити меч?

— Гарне запитання, — промовила вона. — Навіщо носити меч?

— А нащо взагалі щось носити? Щоб цим користуватися.

Вашет поглянула на мене з неприкритою огидою.

— Тоді нащо ми морочимося, працюючи над твоєю мовою? — сердито запитала вона і простягнула руку, щоб ухопити мене за щелепу, стиснути мої щоки й розімкнути мені вуста, наче пацієнтові в Медиці, який відмовляється від ліків. — Нащо тобі цей язик, якщо меча достатньо? Ану скажи.

Я спробував відсторонитись, але вона була сильніша за мене. Я спробував її відштовхнути, але вона відмахнулася від моїх неспокійних рук так, ніби я був дитиною.

Вашет відпустила моє лице, а тоді вхопилася за мій зап’ясток і рвучко піднесла мою руку до обличчя.

— Нащо тобі взагалі мати на кінцях рук долоні, а не ножі?

Затим вона відпустила мій зап’ясток і добре врізала мені долонею по обличчю.

Якщо я скажу, що вона