Джордж Мартін - Чвара королів

суден, яка просувалася униз річкою: плутанину поромів та байдаків, стругів, скедій, шугалій, зогнилих коробів старих думбасів, що вже ледве плавали на поверхні. Все це сміття не могло змінити ходу битви; мабуть, хтось випустив його з відчаю, ні на що не сподіваючись. Шереги вже безнадійно переплутались. Ліворуч «Князь Стефон», «Відчайдушна Дженна» та «Швидкий меч» прорвалися крізь ворожий стрій та рушили угору течією. Проте праве крило застрягло у запеклому бою, а середина тріщала й ламалася під каменями з журавлів. Деякі капітани повертали донизу, інші звертали ліворуч, щоб якось уникнути руйнівного граду. «Лють» намагалася бити по місту з задньої метавки, але не діставала: барила смоли падали й розбивалися під мурами. «Пірнач» втратив більшість весел, «Вірного» протаранили, і він вже хилився. Давос загнав «Чорну Бету» між ними і завдав побіжного удару багато поцяцькованій прогулянковій мавні королеви Серсеї, наразі натоптаної вояками замість музик, двірських панн та челяді. Від сутички з десяток вояків полетіло у воду, де лучники з «Бети» швидко поцілили тих, хто спробував триматися на поверхні.

Вигук Матоса попередив його про небезпеку з лівого боку — там одна з ланістерівських галер зібралася їх таранити.

— На правий край якомога! — заволав Давос.

Деякі веслярі відштовхнулися веслами від мавни, а інші розвернули галеру так, щоб ніс її стрічав нападника — «Білого оленя». На мить Давос злякався, що не встигне, і його потоплять, але течія допомогла крутнути «Чорну Бету», і ворог завдав удару лише поковзом. Два короби заскреготіли один на одному, ламаючи весла. Мимо голови свиснула гостра, наче спис, тріска. Давос смикнувся і зіщулився.

— На приступ! — наказав він.

Полетіли линви з гаками. Давос вийняв меча і очолив приступ власною особою. Вояки з «Білого оленя» наготувалися до оборони коло поручнів, але щитники «Чорної Бети» змели їх, наче вересклива сталева хвиля. Давос пробився крізь натовп, шукаючи їхнього капітана, але той тим часом вже встиг загинути. Давос на хвилину затримався над його тілом, і хтось поцілив йому сокирою по голові. Шолом відвернув удар, і череп лише загув там, де мав би репнути навпіл. Засліплений ударом, Давос спромігся тільки впасти і відкотитися, а нападник кинувся на нього знову з лютим вереском. Давос вхопив меча обіруч і увігнав його вістря у живіт ворогові.

Один з його жеглярів підсмикнув свого капітана на ноги.

— Пане капітане, «Олень» наш!

Давос і сам вже бачив, що це правда. Більшість ворогів загинули, помирали або здалися. Він зняв шолома, витер кров з обличчя і повернувся на власний корабель, обережно вишукуючи твердої стежки між слизьких людських тельбухів. Матос подав йому руку і допоміг перебратися через облавок.

Кілька коротких хвилин «Чорна Бета» і «Білий олень» лишалися тихим оком посеред бурі. «Королева Алісанна» та «Шовкова панна», досі зчеплені разом, перетворилися на пекельне зелене ревище, спливаючи донизу течією та тягнучи за собою рештки «Сороміцької панни». Одна з мирійських галер врізалася у них і тепер теж палала. «Кіт» знімав людей з «Відважного», що хутко зникав під водою. Керманич «Драконоборця» увігнав свій корабель між двох пришибів і тим роздер йому дно. Жеглярі ринули разом з лучниками та щитниками на берег, щоб приєднатися до приступу стін. «Червоного крука» протаранили, і він повільно хилився на один бік. «Морський олень» боровся заразом і з вогнем, і з нападниками, але над Джофріним «Відданим» підняли прапор вогняного серця. «Лють» з її гордовитим носом, проламаним усередину каменем з метавки, зчепилася з «Божою ласкою». Давос побачив, як «Гордість Плавня» князя Веларіона вдарила між двох ланістерівських річкових стругів, один перевернула, а інший підпалила вогняними стрілами.

На південному березі лицарі заводили коней на кочі, а кілька менших галер вже перетинали річку, набиті щитниками та списниками. Їм доводилося рухатися обережно, оминати потопаючі кораблі та латки шал-вогню, що спливали річкою. Її гирло подолав уже весь флот короля Станіса за винятком лисенійців Саладора Саана. Скоро вони займуть усю Чорноводу і запанують над нею. «Пан Імрі матиме свою перемогу» — подумав Давос, — «а Станіс перевезе військо, але ж, ласка божа, за яку ціну…»

— Пане капітане!

Його плеча торкнувся Матос. Він показував на «Меч-рибу», що здіймала та занурювала весла, хоча досі не спустила і вітрило. В її риштунки вдарила смола, і просто на очах в Давоса полум’я поповзло вітрилами та линвами, аж поки корабель не відростив собі палаючу голову. Потворний залізний таран, зроблений у подобі тієї риби, від якої він узяв собі ім’я, розсікав річкову воду попереду. Просто на неї повільно рухався течією та обертався навколо себе спокусливий тлустий подаруночок — один з великих і важких ланістерівських думбасів, що низько сидів у воді. Між дощок його коробу поволі витікала густа зелена кров.

Коли Давос Лукомор побачив це, серце в нього спинилося.

— Ні, — мовив він. — Ні! Ні-і-і-і-і-і!

Та за ревищем і брязкотом битви його не почув ніхто, крім Матоса. А найперше не почув керманич «Меч-риби», надто зосереджений на тому, щоб нарешті поцілити бодай щось своїм важелезним неоковирним тараном. «Меч-риба» розігналася до таранної швидкості. Давос підняв скалічену руку і вчепився у шкіряний мішечок з власними пальцями.

Зі скреготом, брязкотом і тріском «Меч-риба» розірвала напівзогнилий короб думбаса навпіл. Той луснув, наче перезрілий плід, хоча жоден плід не вищить, коли його ріжуть, таким пронизливим дерев’яним вереском. Усередині Давос побачив зелену речовину, що текла з тисяч дрібних розбитих горщиків, отруту з тельбухів конаючого звіра. Волого виблискуючи, вона розтікалася поверхнею ріки.

— Повний хід назад! — заревів він. — Тікаймо! Відчепіть здобич! Повний назад, повний назад!

Линви гаків перерізали, і Давос відчув, як зрушили дошки під ногами, коли «Чорна Бета» вивільнилася від «Білого оленя». Весла занурилися у воду.

А тоді він почув короткий рвучкий видих, наче хтось дмухнув йому просто у вухо. Ще за мить навколо все заревло. Чардак зник просто під ногами, чорна вода вдарила в обличчя, заповнила носа та рота. Давос захлинався, тонув, не знав, не верх, а де низ, боровся з річкою зі сліпого переляку, аж раптом спромігся випірнути на поверхню. Він виплюнув воду, вдихнув повітря, вхопився за найближчий уламок і втримався на воді.

«Меч-риба» та короб думбаса зникли. Зчорнілі тіла пливли повз нього течією донизу; ледве живі люди чіплялися за шматки обвугленої деревини. Посеред річки танцював вихор зеленого полум’я у п’ятдесят стоп заввишки, схожий на пекельного гемона. Дідько мав десяток рук, а в кожній — батіг, і чого він торкався батогом,