Джордж Мартін - Чвара королів

те миттю спалахувало вогнем. Давос побачив, як горить «Чорна Бета», а коло неї — «Білий олень» та «Відданий». «Благочестя», «Кіт», «Відважний», «Пірнач», «Червоний крук», «Стара відьма», «Вірний», «Лють»… усіх зжер вогонь, а з ними «Бережанина» і «Божу ласку», бо гемон не жалів і своїх. Блискуча «Гордість Плавня» князя Веларіона спробувала повернути, але зелений дідько ліниво пробіг по її срібних веслах пальцями, і вони спалахнули, мов скіпки. Якусь мить галера наче пестила річку двома рядами довгих яскравих смолоскипів.

Течія схопила Давоса і не відпускала його, а все крутила і крутила навколо. Він хвицьнув ногами, щоб уникнути латки шал-вогню на воді. «Сини» — подумав Давос, але не знав способу шукати їх посеред ревища гарячої смерті. Позаду проплив ще один порожній думбас, повний шал-вогню. Чорновода, здавалося, кипіла просто у своєму річищі, а у повітрі, куди не глянь, палали щогли та весла, уламки кораблів, живі та мертві люди.

«Мене виносить до затоки. Це добре; там можна буде дістатися берега.» Плаває він добряче, не пропаде. У затоці стоять галери Саладора Саана, адже пан Імрі наказав їм не заходити до річки…

А тоді течія знову розвернула його, і Давос побачив, куди його несе.

«Ланцюг. Спасіння боже, вони підняли ланцюг!»

Там, де річка розширювалася у затоку Чорноводу, за якийсь аршин над водою міцною струною натягнувся ланцюг. Десяток галер вже врізалося у нього і втратило хід; течія несла на них інші. Майже усі палали, а скоро запалає і решта. Давос розрізнив удалині смугасті кораблі Саладора Саана і зрозумів, що ніколи до них не дістанеться. Перед ним простяглася стіна розжареного заліза, палаючого дерева та вихорів зеленого вогню. Гирло Чорноводи перетворилося на горловину пекла.

Тиріон XIII

Нерухомо, наче кам’яна химера, Тиріон Ланістер згорбився на одному коліні нагорі муру, просто на зубці. За Грязючною Брамою та випаленою пусткою, де колись знаходилися рибний базар і корабельні, палала лютим вогнем сама річка. На ній горіла половина Станісових кораблів, а заразом і більшість флоту Джофрі. Цілунок шал-вогню перетворював пишні галери на поховальні вогнища, а людей — на живі смолоскипи. У повітря злітав димний сморід, хмари стріл та людський вереск.

Унизу за течією посполиті вояки та озброєне шляхетство дивилися у розпачі, як вихори гарячої зеленої смерті стрімким потоком Чорноводи просуваються до їхніх плотів, байдаків та поромів. Довгі білі весла мирійських галер спалахнули, як ніжки божевільної від болю гусені, що намагається розвернутися і втекти, але марно. Зараз гусінь більше не мала куди тікати.

З десяток великих пожеж буяло просто попід мурами міста, де вибухнули діжки палаючої смоли. Та проти шал-вогню вони скидалися на свічки у підпаленому будинку — тріпотіли майже непомітно дрібними жовтогарячими і червоними прапорцями на тлі нефритово-зеленого пекла. Низькі хмари набули кольору палаючої річки, вкрили небо мінливими відтінками зелені, надали йому моторошної краси. «Жахливої краси. Жахливої, як драконовий вогонь.» Тиріонові стало цікаво, чи не так почувався Аегон Завойовник, пролітаючи над Полум’яним Полем.

Пекельно-гарячий вітер підняв його кармазинову кирею та вдарив у незахищене обличчя, проте Тиріон не зміг відвернутися. Він ледве чув, як золотокирейники радісно гукають з риштунків. І не мав бажання підтримувати веселощі. «Це ще тільки пів-перемоги. Її може не вистачити.»

Він побачив, як іще один короб думбаса, набитий ягідками короля Аериса, охопило жадібне полум’я. Посередині річки виріс новий водограй нефритово-зеленого вогню — такий яскравий, що довелося прикрити очі. На воді танцювали струмені полум’я заввишки у тридцять чи сорок стоп, сичали, тріщали й вихилялися на всі боки. На якусь хвильку часу вони навіть заглушили вереск. У воді плавало кількасот людей — вони тонули, горіли або намагалися робити і те, і те одночасно.

«Ти чуєш їх, Станісе? Ти бачиш, як вони горять? Це і твоя робота, не тільки моя.» Тиріон знав, що десь там у рухливому скупченні людей за Чорноводою є Станіс, і він усе бачить. Станіс ніколи не мав спраги свого брата Роберта до битви. Він очолює її ззаду, зі сторожового полку — майже так само, як князь Тайвин Ланістер. Зараз він, напевне, сидить на огирі, вбраний у блискучу лицарію, з вінцем на голові. «Варис казав, що вінець той — з червоного золота, а вістря зроблені у подобі язиків вогню.»

— Мої кораблі! — заволав ламким голосом Джофрі знизу з муру, де він ховався за зубцями разом з вартою. Його шолом оздоблював золотий королівський обруч. — Онде горить мій «Бережанин», «Королева Серсея», «Відданий». А он, дивіться, «Морська квітка»!

Він вказував своїм новим мечем туди, де зелені язики лизали золотий короб «Морської квітки», наповзали на її весла. Керманич саме повертав її угору течією, але не досить швидко, щоб уникнути шал-вогню.

Тиріон знав, що корабель приречений. Але іншого способу не було. Якби назустріч їм ніхто не вийшов, Станіс відчув би пастку. Стрілою можна цілити, куди захочеш, списом теж, і навіть каменем з метавки, але шал-вогонь має власні примхи. Коли випустиш його на волю, то вже не заженеш під владу звичайних людей.

— Нічого не поробиш, — казав він небожеві. — Наш флот однаково був приречений.

Навіть згори зубця — Тиріон був надто малий, щоб дивитися поверх огорожі, тому наказав себе підняти — з-за полум’я, диму та безладу битви він не міг бачити напевне, що відбувається внизу річки під замком. Але в своїй уяві Тиріон передивився це вже тисячу разів. Брон батогами примусив волів зрушити коливороти тієї самої миті, коли головний корабель флоту Станіса проминув Червоний Дитинець. Ланцюг був неймовірно важкий, і величезні коливороти оберталися поволі, зі стогоном та гуркотінням. Поки перший блиск заліза стане видно під водою, до річки мав зайти вже весь флот узурпатора. Ланки капотітимуть водою, тьмяно блищатимуть від намулу, одна за одною з’являтимуться на поверхні, аж поки весь ланцюг не натягнеться, мов струна. Король Станіс завів свої кораблі до Чорноводи, але назад їх вже не виведе.

І все ж деяким вдалося втекти. Річкова течія — штука хитра, і шал-вогонь не розподілився так рівно, як Тиріон сподівався. Головне річище палало, як навіжене, але немало мирійців дісталися південного берега, на вигляд неушкодженими. Принаймні вісім кораблів пристали під міськими мурами. «Ну, якісь пристали, а якісь викинулися — байдуже. Головне, що вони висадили людей.» А ще гірше — велика частина південного крила перших двох ворожих шерег вже знаходилася значно вище за течією, коли вибухнули два думбаси з шал-вогнем. Станісові лишилося, за приблизним підрахунком, тридцять чи