Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

не росло, за винятком поодиноких пасм скелебруньок або жмутів особливо підприємливих ліан, які де-не-де звішувалися в прірву з підвітряного боку плато. На дні розколин кишіло життя, але нагорі було голо.

Хоча біль у ногах і пле́чі, що палали вогнем, були марницею, як порівняти з форменим геноцидом, що очікував на команду під кінець мостонавідної вилазки. Буря забирай!.. Каладіна пересмикнуло вже від самого вигляду Рівнин. Він так і чув посвист стріл у повітрі, нажахані крики мостонавідників і співи паршенді.

«Я мав би врятувати більше людей із Четвертого мосту, — дорікнув собі подумки капітан. — Чи не досяг би я ліпших успіхів, якби швидше повірив у свої сили?»

Щоб заспокоїтись, він потягнув носом Світло — але те не всоталося. Каладін приголомшено застиг на місці, а інші солдати тим часом проходили одним із гігантських механізованих мостів Холіна. Він спробував знову — нуль результату.

Тоді видобув із капшука осяйну вогнемарку, чиє світло забарвило його пальці в червоний. Щось тут не так! Він більше не відчував її внутрішнього заряду!

Високо в повітрі перепурхнула провалля Сил із групкою спренів вітру. Згори полився її безтурботний сміх, і Каладін підвів на неї очі.

— Сил? — тихенько мовив він. От буря забирай! Він не хотів виставляти себе ідіотом, але глибоко всередині відчув якусь паніку — мов пацюк, якого спіймали за хвіст. — Сил!

Кілька солдатів, які саме проходили повз, глянули на капітана, а відтак у повітря. Але той на них не зважав, а Сил — у подобі світної стрічки — спурхнула донизу й закружляла довкола нього, так само хихочучи.

Буресвітло повернулося: Каладін знову відчув його й пожадливо всотав зі сфери — хоча від переполоху не здогадався затиснути її в кулаку й піднести той до грудей, щоб зробити цей процес менш помітним. Заряду в одній марці було замало, щоб виказати його таємницю — зате коли всередині забушувало Буресвітло, той відчув себе в мільйон разів ліпше.

— Що це було? — шепнув він до Сил. — Із нашим зв’язком щось не так? А чи я не досить швидко віднаходжу Слова?

Та опустилася йому на зап’ястя й, прибравши дівочу подобу, схилила голівку набік, роздивляючись Каладінів кулак.

— Що там? — по-змовницьки шепнула спрен.

— Сил, ти й сама знаєш, що там, — сказав Каладін, відчуваючи, як його продирає мороз — неначе обдавши хвилею буряної дощівки. — Там сфера — хіба ти не бачила?

З невинним виразом на личку Сил перевела погляд на нього.

— Це тому, що ти робиш неправильний вибір. Фу таким бути!

Її риси на мить склалися в точну подобу його власних, і вона зробила випад, наче стараючись налякати — а відтак розсміялась і спурхнула.

«Неправильний вибір. Фу таким бути!» То це через його обіцянку Моашеві допомогти з убивством короля! Каладін зітхнув і рушив уперед.

Сил не збагнути правильності його рішення: адже спрени мали оту їхню примітивну мораль. А бути людиною нерідко означало обирати між поганим і ще гіршим. Життя — не таке «чистеньке», як хотіла б Сил; це обкрєм’яне казна-що. І ще ніхто не проживав його, не забруднившись — навіть Далінар.

— Ти забагато від мене хочеш, — огризнувся Каладін, перейшовши провалля. — Я тобі не лицар без страху й догани із сивої давнини, а зламана людина. Чуєш, Сил? Мене зламали.

Та перепурхнула до нього й шепнула:

— Дурнику, всі лицарі саме такі й були.

І стрілою полинула геть.

Каладін задивився, як солдатські шеренги перетинали моста. Наразі йшлося не про вилазку на плато, але Холін усе одно привів із собою чимало бійців. Висуватися на Рівнини означало потрапити в зону бойових дій — а загроза від паршенді нікуди не зникла.

Механізованим настилом прогупав Четвертий міст, несучи власного, меншого. Бо їхній командир був не готовий виступати з табору без нього. Ці Далінарові махини — гужові мости на чаловій тязі з храповим механізмом — вражали, але Каладін їм не довіряв. Вони ж бо не йшли в жодне порівняння зі старим-добрим настилом у тебе на плечах.

Повз нього знову пронеслася Сил. Невже вона справді очікує, наче він житиме відповідно до її власних уявлень про добре й погане? І позбавлятиме його сили щоразу, як Каладін робитиме те, чим ризикуватиме ранити її почуття?

Та це ж усе одно що жити із зашморгом, затягнутим у тебе на шиї!

Повний рішучості не дати цим побоюванням зіпсувати йому день, капітан пішов перевірити, як там Четвертий міст. «Дивися в небо над головою, — казав він собі. — Вдихай чисте повітря. Насолоджуйся волею». Після стількох днів ув’язнення такі речі здавалися дивовижними.

Командир застав своїх людей у стійці «вільно, по-парадному». Дивно було бачити на них колишні шкіряні жилети з підбитими плечима, накинуті поверх новеньких мундирів, адже це перетворювало мостонавідників на дивну суміш себе колишніх і нинішніх. Вони синхронно віддали йому честь, і Каладін відсалютував їм у відповідь.

— Розійдись! — скомандував капітан.

Стрій розси́пався, зачулися жарти та сміх, а Лопен із помічниками заходилися напувати охочих.

— Ха! — кинув Скеля, присідаючи на краєчок настилу, щоб напитися з бурдюка. — А ця штука не така важка, як мені запам’яталося з минулого.

— Це тому, що в нас повільніший темп, — пояснив Каладін, указуючи на механізований міст Далінара. — А також через те, що ти згадав найперші вилазки, а не пізніші, коли ми були ситі й до пуття підготовлені. Тоді стало легше…

— Ні, — заперечив Скеля. — Міст зробився легшим, бо ми взяли гору над Садеасом. Тож усе вірно — так і має бути.

— Це ж нісенітниця.

— Ха! Сам ти «нісенітниця». — Скеля відпив із бурдюка. — Висотнохворий низовинець.

Каладін похитав головою, але щось у знайомому голосі рогоїда спонукало його всміхнутися. І собі втамувавши спрагу, капітан побіг туди, де прірву щойно перетнув Далінар. Неподалік на плато височіла скельна формація, увінчана дерев’яною спорудою, яка скидалася на невеличкий форт. На сонці зблиснув об’єктив одної з підзорних труб, встановлених нагорі.

Жоден стаціонарний міст не вів на це плато, яке лежало за безпечною територією в безпосередній близькості від їхнього табору. На ньому вартували «стрибуни» — розвідники, які переплигували прірви в найвужчих місцях за допомогою довгих жердин. Скидалося на те, що їхня служба потребувала особливої — безрозсудної — відчайдушності, тож Каладін незмінно відчував до них повагу.

Один зі стрибунів саме розмовляв із великим князем. Каладін очікував, що той виявиться струнким і рослявим, але розвідник був приземкуватий і мав мускулясті передпліччя. На ньому був мундир Холінів, але кітель облямовували білі смуги.

— Ваша Ясновельможносте, я справді його зауважив, — говорив стрибун Далінарові. — Бачив на власні очі й зафіксував час і дату в журналі за допомогою ґліфів. То був чоловік, що сяяв і літав сюди-туди по небу над Рівнинами.

Далінар хмикнув.

— Сер, я не вигадую, — твердив розвідник, переминаючись із ноги на ногу. — Решта хлопців теж його бачили, коли я…

— Я вірю тобі, солдате, — вгамував його князь. — То був Убивця в білому. Достоту такий вигляд він і мав, коли приходив по королівське життя.

Стрибун заспокоївся.

— Ваша Ясновельможносте, сер, я так і подумав — хоча дехто в таборі говорить, наче мені приверзлося те, що я хотів побачити.

— Такого