Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

ніхто не захоче побачити, — відказав Далінар. — Але нащо йому тут отиратися? Чому він не завдав нового удару, якщо підібрався так близько?

Каладін зніяковіло прокашлявся й показав на споруду, з якої розвідники вели спостереження.

— Той форт — він дерев’яний?

— Еге, — відказав стрибун, але, забачивши в того на плечах аксельбанти, виправився: — Так точно, сер.

— Невже він витримує великобурі?

— Ми його демонтуємо, сер.

— І забираєте до табору? Чи залишаєте тут?

— Залишаємо, сер? — перепитав чоловік. — Ми й самі залишаємося на місці.

Він вказав на заглибину в скельній породі біля підніжжя формації, видовбану молотами чи висічену Сколкозбройцем. На позір не надто велику — так, нору та й годі. Скидалося на те, що вони брали дерев’яний щит під фортом нагорі й, фіксуючи затискачами, перетворювали на боковину — такі собі двері.

І справді безрозсудні відчайдухи.

— Ваша Ясновельможносте, сер, той тип у білому може бути десь тут. І вичікувати слушної миті, — звернувся розвідник до князя.

— Дякую за службу, солдате, — відказав Далінар і кивнув, що той вільний. — І доки ми будемо тут, майся на бачності — бо надходять донесення, наче до таборів наближається прірводемон.

— Слухаю, сер, — козирнув розвідник і побіг до мотузяної драбини, якою піднімався на свій пост.

— А що, як убивця таки прийде по вашу душу? — тихо спитав капітан.

— Не бачу, в чому різниця, — відказав Далінар. — Не тут, то в палаці, а нам його зрештою не уникнути. На Рівнинах чи деінде, а зітнутися з ним доведеться.

Каладін гмикнув.

— Вам би, сер, узяти одного зі Сколкозбройців, які здобув Адолін. Мені було б спокійніше, знаючи, що ви можете захиститися.

— За мене хвилюватися якраз і не варто, — відказав на це Далінар, обертаючись у бік табору й затуляючи очі дашком долоні. — А от залишивши Елгокара самого, я й справді відчуваю неспокій.

— Сер, убивця сказав, що йому потрібні ви, — нагадав Каладін. — Тож перебуваючи подалі від короля, ви його лише захищаєте.

— Може, й так, — відказав Далінар. — Хоча ті слова могли бути й хитрістю. — Князь похитав головою. — Наступного разу я, певне, звелю тобі залишитися з ним. Бо ніяк не можу позбутися відчуття, неначе випускаю з уваги дещо важливе — і то прямо в себе під носом.

Охоронець випнув підборіддя, намагаючись не виказувати, що його продирає мороз. «Наступного разу… звелю тобі залишитися з ним»… Здавалося, сама доля підштовхує Каладіна зрадити короля.

— До речі, про твоє ув’язнення… — почав великий князь.

— Сер, я вже про це й думати забув, — промовив капітан, а подумки додав: «Принаймні про вашу частку провини в тому, що сталося». — І ціную, що мене не понизили у званні.

— З тебе добрий солдат, — похвалив Далінар. — Переважно…

Його очі метнулися в бік Четвертого мосту, який саме виконував команду «віра». Князеву увагу привернув один із членів команди — Ренарін у мундирі мостонавідника. Молодший княжич піднімав настил, а Лейтен, сміючись, інструктував його, як правильно триматися за держаки.

— Сер, ваш син потроху вписується в колектив, — повідомив Каладін. — Товаришам він до вподоби. От не думав, що цей день таки настане…

Холін кивнув.

— Як він почувався після того, що сталося на арені? — тихенько спитав капітан.

— Відмовився тренуватися під керівництвом Загеля, — відказав князь. — А ще, за моїми даними, тижнями не прикликав Сколкозбройця. — Він іще трішки подивився на Ренаріна. — Навіть не знаю, добре це чи погано, що він служить у тебе… До чого це привчить мого сина — мислити, як солдат… чи уникати серйознішої відповідальності?

— Якщо дозволите зауважити, сер, ваш син справляє враження неприкаяного, який не може знайти свого місця. Він самотній, легко бентежиться…

Батько кивнув.

— А коли так, можна впевнено стверджувати, що служба в Четвертому мості чи не найліпше придається для такого, як він.

Дивно було казати так про світлоокого — але правда є правда.

Далінар гмикнув.

— Може, й твоя правда. Йди подбай, щоб твої люди були насторожі, якщо вбивця сьогодні таки нападе.

Капітан кивнув і відійшов від Далінара. Про князівські візії він прочув іще хтозна-коли — і навіть приблизно уявляв їхній зміст. Каладін не знав, що про це думати, але поклав собі роздобути повну стенограму побаченого у видіннях, щоб Ка прочитала йому.

Мабуть, саме через ті видіння Сил завжди була така категорична в тому, що Далінарові можна вірити.

Із плином дня їхнє військо рухалося Рівнинами, наче потік якоїсь тягучої рідини — так стікає пологим схилом багнюка. І все це для того, щоб Шаллан могла побачити хризаліду. Перетинаючи плато, Каладін похитав головою: а вона таки захомутала княжича Адоліна — щоб удовольнити примхи тієї дівулі, він вивів сюди ціле ударне угрупування з власним батьком докупи.

— Що, Каладіне, ноги розминаєш? — спитав Адолін, підрисивши до капітана. Княжич сидів на отому своєму білому звірі-коні, чиї копита скидалися на кувалди. На верхівцеві був повний комплект синьої Сколкозбруї, а шолом висів прив’язаний до задньої луки сідла. — А я гадав, тобі надано вільний доступ до князівської стайні.

— Як і до складів каптенармуса, — відказав капітан. — Але ж я не виступив у похід із казаном за плечима тільки тому, що мені це дозволено.

Адолін засміявся.

— Тобі варто частіше вправлятися в їзді верхи. Адже ти маєш визнати, що вона дає переваги — швидкісний галоп і можливість завдавати удару згори.

Княжич поляскав скакуна по шиї.

— Я, певне, надто покладаюся на власні ноги.

Той кивнув, наче це були наймудріші слова, які будь-коли вирікала людина, й поскакав перевірити, як там Шаллан, котра їхала в паланкіні. Відчуваючи, що трішки притомився, Каладін дістав із капшука ще одну сферу — цього разу всього-на-всього діамантову скалку — і, піднісши її до грудей, удихнув.

Аж ось тобі знову: нуль результату. Буря забирай! Каладін роззирнувся, шукаючи Сил, але тої ніде не було. Останнім часом спрен зробилася така грайлива, що він починав підозрювати за всім цим якийсь фокус. Та що там — сподівався, що це витівки Сил і не більше, бо, попри внутрішні заперечення й нарікання, відчайдушно потребував цього дару. Він-бо пред’явив права на небо й на самі вітри, і позбутися їх було б усе одно що залишитися без рук.

Каладін урешті добувся до краю плато, де наводили Далінарів механізований міст, і — хвала Всемогутньому! — знайшов там Сил, яка уважно роздивлялася крєм’ячка, що проповзав камінням в укриття — найближчу розщелину.

Каладін присів на валун поруч неї.

— То ти караєш мене за згоду допомогти Моашеві, — сказав він. — Ось чому в мене проблеми з Буресвітлом?

Але та ув’язалася за крєм’ячком — таким собі жуком із круглим переливчастим панциром.

— Сил, із тобою все гаразд? — спитав Каладін. — Бо на позір ти…

«…Така, як раніше — коли ми вперше зустрілися». Від усвідомлення цього всередині здійнявся жах: то його сила збоїть через те, що між ними слабне зв’язок?

Сил підвела на нього очі: її погляд став зосередженішим, а вираз обличчя — таким, як звичайно.

— Ти маєш визначитися