Джордж Мартін - Гра престолів

на небосхилі. Перша зоря — була червона розжарена комета. Черлена як кров, як полум’я, як драконячий хвіст. Кращого знаку годі було чекати.

Узявши смолоскип з рук Аґо, Дані застромила його між колод. Олія миттю спалахнула, а за нею — хмизняк і суха трава. По дереву, як маленькі червоні мишки, побігли крихітні пломінчики, ковзаючи олією та перестрибуючи з кори на гілля й на листя. Дані в обличчя пихнув жар, мов подих коханця, але за кілька секунд стало так гаряче, що аж нестерпно. Дані відступила. Дерево потріскувало дедалі гучніше. Пронизливим голосом заспівала-завила Міррі Маз-Дуур. Вогненні язики кружляли й крутилися, наввипередки підіймаючись на підвищення. Сутінки замерехтіли — здавалося, від жару плавиться повітря. Дані чула, як плюються іскрами й тріщать колоди. Полум’я огорнуло Міррі Маз-Дуур. Її пісня ставала дедалі голоснішою і пронизливішою... а тоді богосуджена почала хапати ротом повітря — й пісня перетворилася на судомний плач, тонкий, високий і болісний.

Аж нарешті полум’я досягнуло Дрого — воно огортало його зусібіч. Одяг спалахнув, і на мить хала мов оповили мінливі жовтогарячі шовки і клуби диму, сірого й масного. Дані розтулила вуста й затамувала подих. Щось у ній рвалося приєднатися до Дрого, як і боявся сер Джора: кинутись у полум’я і просити в хала пробачення, і востаннє прийняти його в себе, щоб вогонь спікав м’ясо на їхніх кістках, поки вони двоє не стануть назавжди одним цілим.

Вона чула запах горілого м’яса — він нітрохи не відрізнявся від смаженої на вогнищі конини. Багаття гуділо в густих сутінках, мов велетенський звір, заглушаючи слабенький крик Міррі Маз-Дуур і викидаючи вгору довгі вогненні язики, які лизали черево ночі. Дим загус, і дотраки, кашляючи, позадкували. Величезні жовтогарячі клубки вогню розгорталися, мов прапори на пекельному вітрі, дрова сичали й тріщали, а з диму підіймалися розжарені іскри й вилітали у тьму, наче багато-багато новонароджених світлячків. Жар розтинав повітря величезними червоними крилами, відганяючи дотраків, відганяючи навіть Мормонта, але Дані стояла непорушно. Вона кров од крові дракона, вогонь живе у ній.

Вона давно вже про все правильно здогадалася, подумала Дані, на крок наближаючись до пожарища,— просто жаровня була недостатньо гарячою. Перед нею, як жінки на весіллі, танцювало полум’я, кружляючи і співаючи і розмаюючи свої жовтогарячі й малинові пелени, застрашливі й водночас прегарні, живі од жару. Дані відкрила їм назустріч обійми, і шкіра в неї розчервонілася й засвітилася. «Це теж весілля»,— подумала вона. Міррі Маз-Дуур замовкла. Богосуджена вважала Дані дитиною, але діти ростуть і діти вчаться.

Ще один крок — і Дані крізь сандалії відчула підошвами жар піску. Уздовж стегон і між грудей стікав піт, струмочками він біг по щоках, де колись бігли сльози. Позаду щось кричав сер Джора, але зараз це вже не мало значення — важливим був тільки вогонь. Полум’я було просто чарівним, нічого гарнішого Дані в житті не бачила; кожен полум’яний язик здавався чародієм, вбраним у довгу жовто-рудо-червону мантію, мінливу й димну. Перед Дані поставали вогнелеви, і велетенські жовті змії, і блакитні вогненні єдинороги; вона бачила рибу, і лисиць, і чудовиськ, бачила вовків, і яскравих пташок, і квітучі дерева — всі як перемиті. Вона бачила коня — величезного сірого огира, окутаного димом, з розмаяною, наче блакитне полум’я, гривою. «Так, мій сонце-й-місяцю, так, сідай верхи, їдь».

Безрукавка почала тліти, тож Дані скинула її — і та полетіла на землю. Фарбована шкіра спалахнула, а Дані наблизилася до вогнища, підставивши полум’ю голі груди, і з червоних набряклих пипок потекли ручаї молока. «Зараз,— подумала вона,— зараз»,— і на мить побачила перед собою хала Дрого на димному огирі та з вогненним батогом у руці. Хал усміхнувся, і батіг засичав і змією упав на вогнище.

Долинув хруст — так наче репнув камінь. Підвищення, збудоване з дерева, хмизняка і трави, хитнулося й завалилося. На Дані ковзнули охоплені полум’ям тріски, її обсипало з ніг до голови іскрами й попелом. А тоді з гуркотом упало ще щось, покотилося підстрибом і приземлилося їй під ноги: круглий булижник, світлий і з золотими прожилками, тріснутий і димний. Світ наповнився ревом вогню, але Дані крізь нього смутно чула, як залементували жінки й зачудовано закричали діти.

«Тільки смертю можна заплатити за життя».

І знову почувся хруст, гучний і різкий як грім, і навколо Дані захвилювався й закружляв дим, а вогнище ворухнулося: полум’я проникало в саме серце дерева, і воно вибухало. Дані чула іржання схарапуджених коней, і голосні зойки перестрашених дотраків, і голос сера Джори — він кликав її на ім’я і лаявся. «Ні,— хотіла вона гукнути до нього,— ні, мій добрий лицарю, не бійтеся за мене. Полум’я — це моє. Я Данерис Штормороджена, дочка драконів, наречена драконів, матір драконів, невже ви не бачите? Невже ви не бачите?!» Вивергнувши в небо височенний стовп полум’я і диму, погребальне вогнище завалилося й розсипалося навколо Дані. Вона безстрашно ступила просто у вогненну бурю, кличучи своїх діточок.

Третій хруст був гучний і різкий, як при кінці світу.

Коли нарешті полум’я згасло й земля трохи охолола, щоб по ній можна було пройти, сер Джора Мормонт розшукав Дані серед попелу в оточенні почорнілого дерева, сяйливих жарин і обгорілих кісток чоловіка, жінки й огира. Дані була гола-голісінька, вся в кіптяві, одяг зотлів на попіл, а прегарні коси обгоріли... але сама вона лишилася неушкодженою.

З грудей у неї пили молоко дракони: кремово-золотий — з лівого перса, а зеленаво-бронзовий — з правого. Обіруч вона пригортала їх. Чорно-малиновий дракон сидів у неї на плечах, пропхавши довгу гнучку шию їй під підборіддя. Побачивши сера Джору, дракон підвів голову й поглянув на нього червоними як жарини очима.

Лицар без слів упав навколішки. За ним підійшли вояки її хасу. Джого першим поклав свій арах їй до ніг.

— Крове од крові моєї,— пробурмотів він, опускаючи обличчя до курної землі.

— Крове од крові моєї,— відлунням повторив Аґо.

— Крове од крові моєї,— прокричав Рахаро.

А за ними підійшли служниці й усі решта — всі дотраки, чоловіки, жінки й діти, і Дані досить було зазирнути їм у вічі, щоб упевнитися: тепер вони належатимуть їй — і сьогодні, і завтра, і завжди, як ніколи не належали Дрого.

Коли Данерис Таргарієн звелася на ноги, чорний дракон засичав, і з рота й ніздрів у нього вихопився світлий дим. Двоє інших відірвалися од грудей, долучаючи свої голоси до першого, вони розгортали свої прозорі крила й ляпали