Марта Кейс - Усі їхні секрети, Марта Кейс

Вона не хотіла з’ясовувати істину прямо тут, посеред вулиці, почуваючись максимально незахищеною. Дана на секунду відволіклась на телефонний дзвінок. А коли скинула виклик та підняла очі зрозуміла: незнайомець зник. Розчинився у повітрі, немов привид. Вона декілька секунд роздивлялась усе навколо, але так і не зрозуміла, куди ж міг подітись чоловік. Недобре передчуття підступало до серця, змушуючи тіло вкриватись краплями холодного поту.

Цього дня робота кипіла як ніколи. Дана занурилась в трудову діяльність з головою, женучи від себе страхи та зайві думки. Одразу після обіду їй подзвонили. Колеги здивувались тому, як жінка вилетіла з кабінету і без пояснень кинулась геть. Ніхто й уявити не міг, що за звістку отримала Дана. Їй подзвонили з поліції. З відділення в якому на тимчасовому затриманні перебував Ігор. Спочатку вона несамовито злякалась, що із ним могла трапитись якась біда. А як почула реальну причину, закипіла від гніву.

— Ти у своєму розумі? Вирішив вкрасти телефон прямісінько із магазину? Хочеш в колонію сісти? — Дана не вірила, що хлопчик міг втнути таке безглуздя. І боялась, що він більше схожий на свою матір, аніж вона думала.

— Я просто хотів… — намагався виправдатись Ігор.

— Що хотів? Розжитись новеньким телефоном? Такого майбутнього ти прагнеш? — Дані хотілось вхопити його за плечі та добряче струсити. В ту мить вона могла б добре всипати йому на горіхи. Їй стало лячно від думки, що ця дитина закінчить у в’язниці.

— Ти мені не мама! Чого вчепилась? Тобі все одно! Запроториш мене в якийсь інтернат і забудеш! — Ігор спалахнув, наче свічка.

Дана хотіла всипати йому по перше число. Дивилась на знахабнілого хлопця і ледь втримувала ураган злості всередині. Очі Ігоря зволожили підступні сльози, які він ледь стримував. Дана, мов перенісшись у минуле, бачила перед собою нещасного маленького хлопчика. В цей момент Ігор нагадав їй Мишка і той день, коли вона не впоралась з єдиним обов’язком старшої сестри – захищати брата. Її злість відступила перед глибоким почуттям туги, яка холодним вітром завивала в душі жінки. Вона запитала вже спокійнішим тоном:

— Навіщо ти вкрав?

— Хотів продати його та заробити трохи грошей. На випадок, якщо доведеться втікати. — потупивши очі в підлогу, відповів Ігор, — Мені соромно…

— Добре! Тобі має бути соромно. Але я не злюсь на тебе. Запам’ятай, гроші так не заробляють. Ти вчинив злочин.

— Мене посадять як мого тата? — Ігор підняв на неї погляд, а його обличчя перекосила гримаса страху.

— Ні, я домовилась з поліцією. Так, як це сталось вперше – тебе відпустять. Але наступного разу ти можеш опинитись у величезній халепі. Зрозумів? — Дана обійняла його за звичкою, адже не могла довго сердитись на хлопця, — Ходімо, відвезу тебе додому.

По дорозі на Троєщину вона могла думати тільки про те, що хоче дбати про хлопця. Дана усвідомила, що могла б подарувати йому затишний дім та піклування хоча б на ті три роки, що залишились до його повноліття. Могла б приглядіти за ним, аби він не накоїв дурниць.

Дана не вперше думала про такий варіант, але кожного разу в її душі з’являлось настирне колюче передчуття біди. Хіба могла вона привести Ігоря в домівку, де інколи трапляються карколомні скандали? Як би хлопчик відреагував на синці на зап’ястках жінки, котрі проступали на шкірі раз на два місяці? Те, що вони з Олегом вважали нормальними стосунками, зовсім не підходило дитині. Тим більше Ігорю, який вже мав не найкращий приклад в житті.

— Вдома безпечно? — запитала вона, коли автівка зупинилась біля будинку хлопчика.

— Мами вже три дні немає. Сусідка бачила її з друзями за кілька будинків звідси. — Ігор сумно поглянув у вікно.

— Впораєшся сам? — Дана хотіла забрати його, але не могла зробити життя дитини ще гіршим. Та й навряд чи Олег знайшов би із ним спільну мову.

— Так навіть краще: коли нікого немає, — щиро відповів хлопець і вискочив на вулицю.

Дана молилась, аби він засвоїв сьогоднішній урок. Надто часто їй доводилось стикатись з дітьми, які зруйнували своє життя, так і не розпочавши його. Вона почекала, доки Ігор зайшов до під’їзду, та подалась опісля на автомийку.

У кафе, що знаходилось поруч вона розслабилась вперше за цей шалений день. Чашка запашного американо зняла перевтому й змусила всі негаразди відступити хоч на ті кілька хвилин, поки Дана пила каву. Короткий перепочинок завершило повідомлення від автомийки. Вона заледве підвелась і голосно видихнула.

Всередині народилось бажання купити ще кілька чашок кави та сидіти у кафе до закриття. Лише заради того, щоб ні про що не думати. Просто відпочити, втупивши погляд в одну цятку. Але Дана не дозволяла собі лишнього, особливо – в питанні фінансів.

Майже все, що у них було, купував Олег. Свою скромну зарплатню Дана використовувала як кишенькові гроші. Інколи її бентежив такий розподіл. Бо, при бажанні піти від Олега, вона залишилася б на вулиці. А в гіршому випадку: мусила б повернутись до батьків.

Хоч в неї й були деякі заощадження, на жаль, їх би не вистачило для нормального життя. Довелося б змінити роботу і працювати заради забезпечення власних потреб. Їй ставало погано від однієї лише думки, що доведеться покинути всі сім’ї та дітей, які опинились в скрутному становищі. Який би тоді сенс мало її життя?