Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Дякую, – мовила щасливо пошепки.

Місце й подарунок мені невимовно подобалися, хоча відчувалася якась певна неповнота картини. Надто дивний сюрприз і надто ускладнене поняття «прогулянки», про котру ми домовлялися. Але нехай! Подібні посиденьки – нічим не гірші.

В цьому безумовно є своя романтика.

Ми вмостилися між м’яких подушок, розклали посередині їжу, налили в чаші напої... Атмосфера склалася затишна й невимушена. Саме те для цікавої бесіди.

- Розкажіть мені про великий світ, – вирішила першою почати розмову. Давно цікавить це питання, бо сама я майже нічого не пам'ятаю зі свого минулого: лиш окремі розмиті спомини, прив’язані до тепер незнайомих людей.

- Що саме тебе інтересує? – уточнив Рейван, укривши мої ноги від вечірньої прохолоди.

- Усе. Яке там життя? Яка культура? Які люди?

- Гм… Що ж. Наш стиль життя відмінний від вашого, – подумавши трохи і прочистивши горло, почав чоловік. - Цивілізація розвинена значно краще: високі будинки й палаци, магія на кожному кроці, зручні берлини, екіпажі й карети, є театри, крамниці, пекарні, заводи, будинки стилю... Міста великі й густонаселені, абсолютно відмінна система управління територіями, більш складний, але чіткий політичний механізм… Загалом, одного вечора не вистачить, аби все розказати.

- Але говорите ви достатньо цікаво, – зітхнула сумно, шкодуючи, що не пам'ятаю нічого з цього, - розкажіть детальніше бодай про щось.

- Хм… – чужинець задумався. - Почну, напевно, з самого початку. З того моменту, коли великий світ докорінно змінився, ставши таким, як ми знаємо його зараз.

Влаштувавшись зручніше, зосередила всю свою увагу на словах Рейвана. А послухати насправді було що.

- Колись, проте не так давно, наш континент складався з багатьох самостійних різно розвинених держав, котрі очолювали власні монархи. Існувало чимало королівських родів, які постійно вступали у міждинастичні війни й завойовували землі, при цьому знищуючи на своєму шляху все живе. Світом панував хаос, вимирали цілі нації, раси та культури, палали міста, зникали релігії… Проте в один момент, коли, здавалося, людство безнадійно впало у безвихідну прірву кровопролиття й безпринципної люті, все змінилося. Відважний генерал Геймдаль, прозваний Сонцесяйним, підступом зібрав правителів усіх держав в одному місці. Наповнивши їх келихи отруєним вином, він згодом змусив кожного прохати про милосердя. Того дня він проголосив себе головою Ради Тринадцяти і приніс у жертву своє серце, аби бути справедливим правителем нового об’єднаного королівства. Отриманні у підпорядкування землі Геймдаль розділив на тринадцять рівноправних префектур, увівши на них повну демократію, проте підкріплену суворими законами. З-поміж колишніх правителів Сонцесяйний обрав тринадцять найбільш гідних і мудрих осіб, прозвавши їх намісниками новостворених адміністративних одиниць. Усі ж інші, заради збереження свого життя, змушені були підкоритися його волі й відмовитися від права претендувати на владу. Так виникла та реальність, в якій перебуває мій світ до сьогодні.

Оновлення 28.07.

- Отже, простіше кажучи, за Межею існує одна велика країна, поділена на тринадцять частин, із лінивим правителем, котрий поклав свої обов’язки на тринадцятьох інших осіб? Якось не надто логічно. Хіба це чесно, що одному створінню належить абсолютно все, хоча він при цьому нічого не робить?

- Важлива тут не чесність, а механізм, котрий підтримує мир на всіх тринадцяти префектурах. До того ж ти не зовсім правильно зрозуміла сутність апарату влади. Кожна префектура має свого намісника – геомора. Ці намісники – фактично самостійні правителі, котрі, втім, підпорядковуються волі Ради. Геомори на своїй території ладні чинити будь-що, що не йде всупереч із поглядами евпатридів – радниками великого архонта. Якщо ж Рада Тринадцяти вбачає у правлінні якогось геомора хибні дії, вона може втрутитись або ж замінити намісника. Все залежить від ситуації. Проте останнє слово, ясна річ, за архонтом. Він найнеупередженіший з-поміж усіх інших.

- Як усе важко, – зітхнула спантеличено, намагаючись бодай запам’ятати нові слова, не те що зрозуміти. - І не ясно.

- Так тільки здається, – не погодився Рейван. - Ієрархія в нас доволі проста: найнижчий – статус лорда – ним володіє переважна частина знаті; трохи вищий і поважніший – титул геомора – він дає змогу претендувати на посаду намісника, та здобувають його лише ті лорди, хто особливо відзначився перед Радою, цей статус розповсюджується і на їх сім’ю; далі – почесне звання евпатрида, але отримати його майже не можливо, бо Рада Тринадцяти – незмінна, а лише членство в ній дарує цей привілейований статус.

- Чому незмінна?

- Бо покинути Раду можна лише через смерть: добровільну, примусову або ж природну, – знизав плечима чоловік.

- Жорстокі у вас правила. Це майже примус.

- Не жорстокі, а суворі. Й жодного примусу тут нема: посаду радника приймають лише добровільно. Той, хто прагне отримати титул евпатрида, чудово розуміє, на що підписується. Велика влада вимагає великих жертв.

- А що означає «пожертвував своїм серцем»? – згадала ще один достоту дивний момент. - Хіба смертне створіння може без нього прожити?

- Ні, – усмішка. - Але милосердні боги подарували архонту магічну шкатулку, яка змушує його серце битися поза тілом, таким чином підтримуючи життя його власника.

- Звучить насправді досить жахливо. Ваш світ надто важко влаштований. Але певна логіка в цьому є, – зізналася чесно.

- Коли ти ближче з цим познайомишся, зрозумієш, що насправді все дуже навіть просто.

- Тобто «познайомлюся»? – здивувалась. - Як?

- Тільки не кажи, що ти зібралася все життя провести тут, у Мефесі, – скорчив нажаханий вираз обличчя Рейван.

- Ну… – розгублено зам’ялася. - Я й не думала ще про своє майбутнє. Якось звикла жити одним днем.

- Відвикай. Анно, це місце надто тісне й нікчемне для тебе. Не позбавляй себе можливості знайти щось краще й досягнути більшого, – мовив із запалом чужинець.