Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

Попереду виросла грізна фігура Рейвана, чий кулак миттю проїхався по обличчю екскоханого.

- З тобою все добре? – поцікавився чоловік, глянувши на мене через плече.

- Так, – кивнула трохи злякано.

Звідки він узявся? Я впевнена, що поблизу нікого не було.

- Ще раз її зачепиш, матимеш справу зі мною. Я не подивлюся, що ти син пана Устима, натовчи морду так, що рідна дружина не впізнає, – грізно мовив чужинець до Ореста.

Той окинув нас обох злим туманним поглядом, сплюнув кров, опісля вголос розсміявся:

- То це ти мене на нього проміняла? Підступна хвойда! І ще смієш мені чимось дорікати?

Рейван замахнувся було знову, проте я перехопила його руку.

- Не треба. Це невдячне діло. Тобі ще потім перепаде.

Чужинець неохоче кивнув і, раптом переплівши наші пальці, мовчки потяг мене у сторону лісу. Дихання його було важким, хода – різкою, а вираз обличчя – невдоволеним. Налякана я довго не наважувалася заговорити.

- Що з вами? – таки запитала несміливо.

- Дратує цей дрібний пес, – коротко й озлоблено кинув Рейван, вочевидь натякаючи на Ореста.

- Він тільки й уміє що лаяти…

- Не обманюй себе, – чоловік раптом зупинився, пильно вдивившись мені у вічі, - цей хлоп – ще та скалка в… одному місці. Йому не завадило б гарно натовкти пику.

- І думати про таке забудьте. Староста за свого сина порве будь-кого, і вас не злякається.

- Мені байдуже, – легковажне.

В цьому я не сумнівалася. Ба більше, не змогла стримати легкого усміху. Приємно, що в цьому поселенні є бодай одна людина, не позбавлена здорового глузду; та, якій дійсно начхати на негласну недоторканість Ореста і впливовість його батька. Навіть Лідія з Марфою, попри очевидну підтримку моєї позиції й відверте засудження дій старости, не наважуються виголосити свої думки рішуче вголос. Пана Устима тут звикли сприймати ледь не за бога, його бояться, поважають, у всьому підтримують, та лише тому, що не хочуть протестами спричинити хаос. Люди звикли до того середовища й умов існування, в яких перебувають останні кілька років, а більшість – і ціле життя. Для них просто не існує такого варіанта, як покинути зону свого комфорту. Адже легше всього просто заплющити очі на негаразди та "дрібні" помилки молодшого нащадка, ніж розбиратися з ними, переймаючись складним питанням вибору нового народного керівника.

Менше з тим. Зараз мені варто думати не про це.

Ми з моїм компаньйоном продовжили мовчазну ходу. Тепер уже рухалися неспішно, але досі не розмикаючи рук. Мене це бентежило, одначе я не наважувалася звільнити свою кінцівку. Не через страх – ні: через приємне тепло, що дарувала його велика долоня, змушуючи серце схвильовано тріпотіти.

- Куди ми? – запитала, коли Рейван зійшов з основної доріжки, повівши мене незнайомою стежкою.

А я чудово знала, як небезпечні незнайомі стежки. Вони не пахнуть людьми, отже можуть бути контрольовані звірами, небезпечними хижаками.

- Підготував для тебе невеличкий сюрприз, – усміхнувся чоловік хитро.

Серце тривожно здригнулося, але я не промовила ні слова, спробувавши вигнати з голови настирливу параною. Поки вона не доречна. Якби Рейван бажав мені зла, не став би захищати від Ореста й рятувати в тому лісі. Я сама собі створюю зайві проблеми. Час припинити.

- Заплющ очі, – попросив згодом тихо чужинець, спинившись.

Я завагалася. За його спиною знаходилося те, заради чого ми сюди прийшли, проте я не була повністю впевнена, що це щось безпечне. Чи можу я дозволити собі таку щедрість як довіра? Чи не пошкодую про це?

- Довірся мені! Я тебе не скривджу, – наче, прочитавши мої думки, пообіцяв Рейван і простягнув червону шовкову стрічку.

Ще декілька секунд поміркувавши, кивнула, згодившись на умови чоловіка. Заплющила очі, дочекалася, поки він обійде мене і стане позаду. Здригнулася, вартувало чужим пальцям торкнутися щоки та шкіри на шиї. Його дії, його слова здавалися трохи інтимними. Від цього кров у венах закипала, розганяючи по тілу табуни приємних мурах. Із Орестом такого не було.

- Дозволь! – охнула, коли чоловічі руки підхопили мене, обвивши стан і ноги. М'язи миттю напружилися, до лиця прилив жар, і перш ніж я взялася виказувати своє (пробачте, показове) невдоволення, Рейван пояснив: - Тут складна переправа. Не хочу, аби ти поранилась чи порвала свою сукню.

Зітхнула й дозволила понести мене далі вперед. Хоч усе всередині палало від незручності ситуації та близькості чужого ЧОЛОВІЧОГО тіла.

- Готова? – за хвилину уточнив чужинець.

- Що? Так, – кивнула. Голос прозвучав чомусь хрипло.

Стрічка ослабла й упала на землю. Перед очима простяглася неймовірно романтична картина: на невеличкій галявині біля маленького озерця (про яке я, до слова, нічого не знала, хоч і прожила тут довше) чужинець постелив м’які покривала, всіявши їх кольоровими подушками. У кошику, що стояв поверх них, лежали фрукти та солодощі з напоями. За десять метрів від цієї краси між двох височенних дерев висіла плетена гойдалка, над якою у пишному могутньому вітті ховався маленький будиночок.

- Я залишив там теплі ковдри і трохи смаколиків, – прослідкувавши за моїм поглядом, попередив Рейван.

- Звідки це все тут? – запитала, приємно вражена й не менше здивована.

Доволі неочікуваний подарунок і місце для побачення... гм, тобто прогулянки.

- Я зробив. Для тебе. На випадок, якщо захочеться побути наодинці або… від когось заховатися, – якимось дивним тоном пояснив той. Сенс його слів, здавалося, був значно глибшим, ніж могло видатися на перший погляд.

- Не знаю, що й сказати, – направду розгубилася. Для мене ніхто й ніколи не робив нічого подібного.

- Простого «дякую» буде цілком достатньо, – всміхнувся чужинець.

І настільки світлою й прекрасною була ця посмішка, що я мимоволі залюбувалася. Забула, де і з ким стою. Геть вилетіли з голови всі страхи, переживання, настороженість і недовіра. Таки цей чоловік за останні кілька днів зробив для мене значно більше, ніж будь-хто інший – за все життя. Скільки разів він заступився за мене перед Орестом? Чого варта його сміливість, коли він двічі за минулу ніч захистив моє життя! А скільки разів намагався просто підняти настрій! Щоразу, як він говорив зі мною, його тон, його слова, його міміка – все виражало приязність і доброту. Лиш я постійно морила себе темними надуманими підозрами, хоч сама з Рейваном маю більше схожості, ніж із тими, кого бачу понад пів життя.