Стефанія Лін - Завоюй мене, Стефанія Лін

Глава 13

Сидіти з Марком Данте в одному приміщенні, майже пів години, ще те випробування. Не він за моєю спиною очима пропалює, а я. І це вбиває. Замість того, щоб писати звіт, вписувати назви книг з блокнота, я дивлюся на широку спину чоловіка у темній сорочці. Розглядаю шию, широкі плечі, вузьку талію. Глибоко вдихаю, аби відчути аромат хвої та кориці. Так пахне ліс та вогнище, коли ти відпочиваєш з наметами на природі. Так пахне вечір, коли на дворі осінь і ти випиваєш чаю з корицею, аби зігрітися. Так пахне щось таємниче, примарне, містичне й бажане. Те, від чого погляду відвести не можеш, адже твої бажання і твої дії, не синхронізуються. Навіть попри те, що розумієш — небезпека тут, руку простягни й торкнешся її, відчуєш на власній шкірі, до мозку кісток дістанеться. 

Скошую погляд на папірець. Майже нічого. Порожній, кілька слів не рятують ситуацію. Знову на спину Данте дивлюся. Не помічаю як між губ опиняється ручка. Погана звичка гризти її ще зі школи зі мною. Тиша у вухах дзвенить, її тривожить сам Марк, коли рухається на кріслі, або клацає по кнопках ноутбука. Я починаю важко дихати, ніби легені закрилися і кисень припинили пропускати. Тіло напружене, готове вибухнути. Все спрямоване на відстежування поведінки чоловіка. Рух з його боку викликає тривожне серцебиття. Жар. Згадую як у машині накрив мої пальці своїми, як попросив зачекати. Наказав. Тоді кожний атом моєї сутності перетворився на загострені леза, готові ранити мене ж. 

Раптом Марк обертається. Злегка нахиляє голову на бік, на мене дивиться, поки я не рухаюся, так і тримаючи між зубів ручку. В напівтемряві складно зрозуміти вираз обличчя. Складно прочитати. Це фактично неможливо вдень, а зараз, тим паче. 

— Хтось збрехав, коли казав про відповідальність, — лунає сухо. 

Здригаюся. Тон болісно по свідомості проходиться. Чіпляє. І розумію, Данте ж навмисно це, та вдіяти чи змінити реакцію, не можу. 

— Я пишу, — майже так само сухо відрізаю.

Чоловік хмикає. Розслаблено відкидається на спинку крісла. 

— Твої очі в спині діру пробили, Сабріно.

Завмираю. Тобто, очі? Він бачив? Розумів? Відчував? Знав, що я на нього дивлюся? Непомітно видихаю. Зараз темрява мені на руку. Чоловік хоча б не бачить реакції на його слова, не бачить, як впливають вони на мене. Відкладаю повільно ручку й внутрішнє пробую знайти дзен, чи хоча б щось схоже на нього. Подумки сварю себе за таку реакцію. Імовірно, Марк саме її й добивається.

— Я не на вашу спину дивилася, пане Данте. Я думала як краще написати, але ніколи не робила подібного, а прикладу ви не надавали. Тож, ваша спина просто опинилася у полі мого зору. — випалюю. Серце прискорює ритм, в горлянці застрягає болісними відчуттями. 

— В полі зору? — він явно забавляється. Дражнить. 

Проковтую клубок нервів. Потрібно бути уважною з ним. Обирати слова. 

— Так, в полі зору, — хрипло виходить. Голос видає стан повністю.

Данте встає. Підходить до мене й сідає поруч. Запах хвої приємним ароматом торкається усього тіла. Не просто органів чуття, а буквально всюди. Спостерігаю. Напруга клекоче у повітрі. Кричить, що варто б відсунутися. Надто близько ми одне до одного. Я навіть тепло його тіла відчуваю. А найстрашніше те, що підсвідомо, я хочу, щоб сидів ще ближче. 

Він дивиться на блокнот, потім на чистий лист аркуша. Переводить погляд на мене. Уважний. Чіткий та твердий. Настільки проникливий, наче ми не звіт тут намагаємося склепати, а готуємося до чогось більшого. 

— Напиши, — починає, повертаючи у реальність, — що продала, що отримала. Списком. Починаючи з першого дня роботи й закінчуючи сьогоднішнім. Підбий суму з продажу книг. 

Не розумію як йому вдається бути таким: небезпечним та суворим, але й таємно бажаним. 

— Добре, — вичавлюю з себе. 

— Хочу нагадати — у тебе залишилося одинадцять місяців, щоб довести мені потрібність крамниці. Без урахування зміни її прямого призначення. 

— Я пам'ятаю, — тихо кажу. 

— І ще одне, Сабріно. — голосом ріже нутрощі. — Ти просила не лізти у твою сім'ю глибше. Я прошу про те саме. Дай Маріану спокій. Вам обом це піде на користь.

Присягаюся, в цю секунду відчуваю таку злість, що гарячим тіло стає. Повільно підіймаю очі на Марка від назв книг. На нього дивлюся, твердо й гнівно. Я думала припинив. Думала, попередження, котре кинув зопалу, втратило силу. Думала, його просто злить це, тим паче питав чому не було стосунків раніше, до його брата. Гадала, зрозумів, не гроші Маріана потрібні. Лише тепло. Те, чим він наповнює, що дарує щодня, чим полонить і лікує. 

Цей місяць подарував мені багато нових емоцій. Деякі я відчула вперше. Деякі пізнала краще, адже забула яким спокійним може бути сон, коли на прощання тебе цілує хлопець, в очах якого моє відбиття. 

— Я пам'ятаю ваше попередження, — намагаюся бути беземоційною. — Ви залишки мого “я” розтопчете. 

Складно зрозуміти, що у його думках. Очі сирени співають вбивчу пісню, вібрацію дають від якої оклигати можна, коли він не поруч. Губи вигинаються в подобі посмішки.  Данте однією присутністю утворює в мені щось раніше незвідане. 

— Після уламків в які ти сама перетвориш своє і його серце. 

— Чому? — напружено запитую. — Чому так має бути? А якщо ні? Маріан подобається мені. По-справжньому. — відверто зізнаюся.

Марк несподівано зменшує між нами відстань. Чолом ледве до чола не торкається. Але якщо його брат робив подібний рух з ніжністю, то цей викликаний іншими емоціями. Він пригнічує, наказує коритися, завмерти нерухомо й приймати лише його правду. 

— Я знаю, — вкрадливо промовляє, — ти голодна на любов. Змучена дівчинка, котра намагалася заслужити все поведінкою. В тобі ж дияволятко криється, Сабріно. Його не бачить ніхто. Ти й сама не відаєш про існування друга підсвідомості. Справа не у симпатії, або навпаки, у її наявності. Маріан дає тобі те, що ти не отримала. Те, чого шукала.  — пальці Марка опиняються на моєму зап'ястя, іншою рукою він стискає плече. — Але правда в тому, що він не має права дарувати тобі таку любов. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍