Олександра Багірова - Сім'я у борг, Олександра Багірова

Розділ 24

Мені погано. Сто відсотків – це чергові витівки психа. Мені страшно, як далеко він зайшов у своєму безумстві. У те, що тугий гаманець дає надто багато влади та породжує безкарність, не сумніваюся. Але все ж таки не очікувала, що звірюга піде так далеко. Думки, що це все жарт у мене немає. Просто так до мене до хати він би не прийшов, його «талант» – сіяти розруху та ламати чужі долі.

- Що ти зробив? - голос здригається. Боюся почути відповідь.

- Я зробив? - вигинає брову, широко посміхається. Знущається. Відчуває, що всі козирі в його руках.

- А хто ще? Чого ти добиваєшся своїми підступними діями? - дивлюся на чоловіка, він завмер, здається, навіть дихати перестав, на лобі краплі поту.

Переживає, що з примхи якогось олігарха недоробленого сім'я може залишитися без квартири. У мене й самої серце в п'яти пішло. Як протистояти такому беззаконню?

- А ти спитай у свого чоловіка, - заявляє незворушно. Він явно насолоджується цією сценою, відчуває незрозумілий, божевільний кайф від своєї вседозволеності.

- Ваня тут якимось боком? – хитаю головою. Не можу розібратися в хитросплетіннях його павутиння.

- Олено… я це… все не так… – тепер чоловік вкривається червоними плямами. Говорить дуже тихо, язик заплітається так, що ледве вдається розібрати слова.

- Не хвилюйся, коханий, - спеціально виділяю це слово і підходжу до Вані, обіймаю його за плечі. – Ми з усім упораємося.

Очі психа стають чорною, непроглядною безоднею, на долю секунди мені здається, що там усередині відкривається брама пекла, стільки там зібралося люті.

- Давай, Ваньок, розкажи дружині, - ставить лікті на стіл, і трохи піддається вперед, - Про свої подвиги. Зумів нагадати, то будь мужиком розгрібти.

- Що він може розповісти мені? - смикаю плечем, продовжую обіймати чоловіка, якого б'є нервове тремтіння.

Мені неприємно, що він так боїться, його страх виходить із потом, неприємний запах огортає мене. Сморід наближення катастрофи. Я тут же проганяю ці думки. Зараз мі маємо стояти пліч-о-пліч. Я його підтримка. Нехай він тремтить від страху, але хто б не боявся, коли монстр, наділений владою, збирається відібрати в нас все. Усіма силами намагаюся заглушити почуття гидливості, що так не вчасно з'явилося до чоловіка.

- Наприклад, як заклав вашу квартиру, - голос Стаса б'є мене по щоках, кожне слово, як отруйне жало впивається в шкіру.

- Що за брехня! - рука без волі сповзає з плеча чоловіка, а в моєму голосі вже немає впевненості.

- Олено, я б з усім розібрався. Зараз я повинен отримати солідну суму в одному проекті, і я б покрив усі борги, - лякливо дивиться мені в очі, судомно облизує губи, смикає в руках гудзик від піджака, відриває його, починає смикати за інший.

Іду до крісла, далі від них. Падаю. Закриваю обличчя руками. Правда... вона іноді набагато болючіша, ніж ми можемо уявити. Я звинувачувала стороннього чоловіка, а виявилося…

- Поставити на кон житло... а ти задумався, що буде при втраті грошей? Де житиме твоя дочка? Ваня… як… - слова не складаються в речення, дика, жорстока реальність розкривається переді мною у всій своїй чорноті та підлості.

- У мене був план, ми не залишилися б на вулиці! - вигукує моторошно писклявим голосом. - Олено, ти б ні про що не дізналася, я б усе залагодив! Ми жили б у достатку! Так і буде! Повір мені!

- Ти розкажи ще про інші кредити. Оголоси всю суму боргів, не соромся, Ваньок, - Стас продовжує насміхатися.

- Тобі яка справа до наших боргів? - різко підводжу голову, дивлюся на нього з ненавистю.

Зараз я їх двох готова прибити. Одного за те, що підставив нашу сім'ю, другого, що так цинічно скористався ситуацією.

- Оленко, не гарячкуй, вислухай його, - чоловік підходить до мене, присідає навпочіпки і кладе руки мені на коліна.

До горла підступає нудота, така сильна, що ледве стримую блювотні позиви. Запах поту та страху рідного чоловіка, що піднімає хвилі дикої огиди та розпачу.

– У мене для вас дві новини. Хороша новина, ви більше нічого не винні банкам, - Стас дістає з внутрішньої кишені куртки кілька аркушів. - А чудова новина, ви тепер винні особисто мені.

– Скільки? - Запитую впалим голосом.

Відштовхую чоловіка, від несподіванки він падає на підлогу. Як засуджена до розстрілу, йду до столу.

- Можеш сама подивитись, у паперах все сказано.

Там сума… там така сума… від якої у мене волосся на голові починає ворушитися.

- Він брав не лише в банках, а й у конторах із грабіжницьким відсотком, там за кілька місяців набігло пристойно. Дивно, що ще до вас у хату колектори не завітали, - звірюга незворушно продовжує добивати мене.

Якщо я з ранку до ночі пахатиму на трьох роботах, я не розплачуся. Як Ваня міг? Всоте ставлю собі це питання. І я не маю на нього відповіді.

– Вони порушили контракт, там не могло набігти стільки відсотків. Я хотів подавати до суду, - верещить з підлоги чоловік. Як же дратує його голос. Хочеться заткнути чимось йому рота. За що він так із нами? Зі своєю дочкою?

- Стасе, - зустрічаюся з поглядом палаючої чорної прірви, дивлюся на нього спокійно, не тремчу, не плачу, якимось дивом мені вдалося взяти себе в руки. - Ти чудово розумієш, що у нас немає цих грошей. Навіщо ти викупив борги?

- Ти їдеш зі мною до столиці. Цей, – презирливий погляд на чоловіка, – залишається тут.

- Навіщо?

У голові народжується сотня мерзенних ідей. Невже він хоче...

- Умови ми обговоримо наодинці, - читаю в його очах тріумф. Звір загнав здобич в куток.

- У мене дочка… я не можу…

- Ганна поїде з тобою, - він не питає, наказує.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно