село, що називається Божественним, батьківщиною було цього Євтихія святого. Його ж він пізніше кам'яними стінами загородив, збудував у ньому церкву велику в ім'я святих сорока мучеників і для добродійних мужів, які найбільш ангельське в чині чернечому життя провадили, перебування там влаштував, щоб не лише ім'ям, а й насправді село те божественним було. І не лише село, а й град міцний збудовано стараннями святого. Батьки його — Олександр, саном воїн, і Синезія, донька чесного і добродійного єрея Ісихія, який служив в Августопільській церкві. Та Синезія, коли носила в лоні благословенний цей плід, вночі, на одрі спочиваючи, бачила себе світлом якимось невимовним осяяну, і вжахнулася, і думала собі, що це має бути. Було ж це знаменням духовного світла, яке мало від неї народитися, просвітителя багатьох тих, що в пітьмі блуду перебувають. Господь-бо раба свого, як же колись Єремію-пророка, перед тим як вийти йому з лона матері своєї, освятив і знаменував його бути великим святителем і світлом світу. Хрестив же хлопчика дід його, вищезгаданий пресвітер Ісихій, і в книжному повчанні його виховував, і видно було в дитячому його віці знамення майбутнього його сану. Однолітки-бо його, їх же багато у пресвітера того навчалося, забавлялися й імена свої на стіні писали, і називалися одні пресвітерами, инші иншими сановниками — блаженний отрок цей патріярший собі сан написав так: "Євтихій-патріярх", — наче пророчо передвіщаючи честь патріяршу, яка мала йому датися від Бога. Був же він дванадцятилітнім, коли послали батьки і дід його до Царгорода задля більшої науки. Там він у зовнішній премудрості добрі мав успіхи і багатьох перевищував, пізнав точно, що мудрість сама зовнішня не є тим, що згори сходить, але, за словом апостола святого Якова, земна, душевна, бісівська (тобто така, що земних благ шукає в почуттях тілесних, пристрасних, похотям служить, біса гордині наслідує), жодного плоду духовного не приносить тим, що люблять її. А та, що згори, премудрість, по-перше, чиста, тоді мирна, лагідна, благопокірна, сповнена милости і плодів благих, ними ж насичуються ті, що її люблять. Бо тої, що сходить згори, премудрости цей юнак шукав мужнім розумом ретельно, і знайшов її, раду добру поклав у розумі своєму, щоб не для світу, але для Бога працювати в лику инокуючих. Коли ж дійшов він віку і літ мужа дорослого і про чернецтво незмінно в умі думав, трапилася, за Божим провидінням, мала перешкода, яка стримала його на якийсь час від монашого чину. Було ж це так. Митрополит Амасійського града і деякі инші з поважних громадян великими проханнями переконували блаженного, щоб (ще без чернецтва) прийняв єпископство Лазихійського града. Тому блаженний Євтихій митрополитовій та инших волі, наче волі самого Бога, покорився, віддав себе, наче стригунові овець, масійському архиєрею, який у той час в царському граді через якісь потреби церковні затримався. Він же, взявши його, повів до церкви Пречистої Діви Богородиці, яку називали Урбикієвою, — її Урбикій, воєвода східний, колись збудував, і там на місці окремому у хрестильниці постриг волосся його на клирика церковного. Коли його постригали, випадково впало все його волосся у святу, що в хрестильниці, воду, і говорили ті, що стояли там, зі здивуванням, що та, яка народила його духовним народженням (тобто хрещенням), мати (свята купіль) сама йому з клирицького постригу восприємницею є, бо прийняла в себе його волосся. Після цього дияконом поставлений був, тоді пресвітером хіротонізований у тридцятий рік життя свого. І вже був близько прийняття сану єпископського, коли промисел Божий, що краще для раба свого на майбутній час влаштовує, змінив ту раду, і далося якомусь иншому мужу єпископство Лазихійське. Святий же Євтихій, знову попередній свій намір до монашества прийнявши, пішов в один з амасійських монастирів і в чернечий чин одягнувся. Монастир же той створили святі мужі Мелетій, Ураній і Селевкій. З них же двоє, Мелетій і Селевкій, були колись єпископами (кожен у свій час) Амасійської церкви і у святині своїй спочили в Господі, подаючи чудесно з гробів своїх хворим зцілення. Розповідається ж про великого того Селевкія, що і в житті своогєму чудотворцем був. Голод-бо великий якось охопив той край, і незчисленно стікалося багато убогих і жебраків до святого Селевкія за їжею, спорожніли всі житниці його. Житар же, не знаходячи більше, що роздати прохачам, і надокучань їхніх не стерпівши, прийшов до святого і ключі йому віддав. Той же, взявши ключі, на одрі своєму поклав і цілу ніч ту молився до Бога, щоб не заморив голодом людей своїх, але щоб послав їм всесильною своєю рукою їжу, звідки Сам знає. І зранку виявилася житниця настільки повна пшеницею, що ані дверей відчинити не було можливо. І брали всі люди безборонно пшеницю, скільки хто потребував і взяти міг, а пшениці не меншало. А ті, що мірою і числом брали, тих мір число виявилося написане десять тем (тобто сто тисяч мір) пшениці, із житниці Селевкія винесеної, яку примножив Бог його молитвами. Це про святого Селевкія.
Гріб же святого Уранія, який в Іверіях колись престол прикрасив і там похований, також, виявилося, подає зцілення на всілякі недуги. Такі великі мужі монастир той Амасійський заснували, в якому після того преподобний Євтихій, прийнявши на себе ангельський, з чорноризним одягом, образ, підперезав чересла свої істиною і прийняв всю зброю Божу, і був поставлений всім монастирям Амасійської митрополії архимандритом і керманичем для инокуючих найкращим.
Царював у той час Юстиніян Великий, і прикликано святителів на Собор Вселенський п'ятий. Трапилося ж тоді Амасійському митрополитові недугою охопленому бути, тому попросив преподобного Євтихія-архимандрита, щоб замість нього до Царгорода на собор прийшов. І коли готувався блаженний в дорогу, було йому уві сні видіння таке. Перст руки Божої на тверді небесній бачив, простертий до гори, яка була над монастирем його, висока вельми, мала на собі молитовний храм святого мученика Талалея. Показував же Божий перст висоту гірську, був голос зверху, який говорив до Євтихія: "Там будеш єпископом". І, збудившись зі сну, баченому дивувався і не розумів, що це буде. Знаменувало ж те йому високу честь патріяршества царгородського, на нього ж швидко, за благословенням Божим, мав возвестися. Коли ж до Царгорода прийшов, тоді святіший патріярх Мина, старий і близький до кончини, бачивши Євтихія блаженного, пророчо про нього до клиру свого сказав, що він після нього патріярхом має бути, і звелів йому перебувати в патріяршому своєму домі, і любо з ним розмовляв, насолоджуючись богонатхненими його словами. Послав же його і
