Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

хоче купити польську територію на заході в обмін на обіцянку, що Польща згодом анексує землі радянської України. Втім, Польща ніколи не виказувала інтересу до подібних німецьких пропозицій. Попри заяви радянської розвідки й пропаганди, німецько-польський договір не містив якогось секретного протоколу про військову співпрацю проти СРСР. Однак Гітлер справді хотів використати німецько-польську угоду як початок зближення з Варшавою, що мало закінчитися військовим союзом проти СРСР. Навесні 1934 року він відверто цікавився, що треба зробити в цьому напрямку[114].* * *

У січні 1934 року Радянський Союз потрапив у жахливу ситуацію. Внутрішня політика радянського керівництва прирекла на голодну смерть мільйони людей. Зовнішня — сприяла приходу до влади Гітлера, вороже налаштованого диктатора-антикомуніста, який підписав мирний договір з Польщею, колись спільним ворогом Німеччини й СРСР.

Сталін знайшов шлях риторичного й ідеологічного відступу. На XVII з’їзді ВКП(б) у січні-лютому 1934 року, який назвали «з’їздом переможців», Сталін заявив, що друга революція в СРСР завершилася. Найтрагічнішу подію в житті радянських людей — голод — не згадали взагалі. Його приховали за загальними питаннями про те, як Сталін та його вірні соратники здолали опір класових ворогів і виконали п’ятирічний план. Лазар Каганович назвав Сталіна творцем «найбільшої революції в історії людства». Прихід Гітлера до влади, попри всю очевидність протилежного, вважали ознакою близької перемоги радянської системи в цілому світі. Жорстокості нацистів показують, що капіталізм скоро впаде під тягарем внутрішніх суперечностей, і європейська революція не за горами[115].

Сприймати це серйозно могли тільки переконані революціонери, комуністи, яких міцно прив’язувала до свого вождя віра і страх. Треба було мати особливий спосіб мислення, щоб справді вірити в те, що чим гірше все з вигляду, тим краще воно насправді. Такий спосіб мислення називали діалектикою, але тепер це слово (хоч і походило від греків через Гегеля і Маркса) означало просто здатність підлаштовувати свої думки до мінливих проявів волі вождя[116].

Своєю чергою, Сталін розумів, що самої риторики замало. Навіть проголосивши, що гітлерівська революція — це ознака наближення перемоги соціалізму, Сталін поспішив внести зміни у внутрішню політику СРСР. Він не став методично, рік за роком знищувати українських селян. Краще, щоб залякані й принижені селяни вижили і виробляли продовольство, потрібне радянській державі. Селянам дозволили обробляти невеличкі присадибні ділянки. Нереально високі плани здачі й експорту зерна знизили. У 1934 році голод в СРСР припинився[117].

Злет Гітлера справді став нагодою виставити СРСР захисником європейської цивілізації. Після кільканадцяти місяців зволікання Сталін у червні 1934 року нарешті озвучив новий курс. Згідно з новою лінією Комінтерну, політика вже не була предметом «класової боротьби». Усі ліві сили мали об’єднатися довкола Радянського Союзу й комуністичних партій світу в один «антифашистський» табір. Замість того, щоб вести безкомпромісну класову боротьбу, комуністи збиралися рятувати цивілізацію від загрози фашизму. Термін «фашизм», придуманий Мусоліні в Італії, в Радянському Союзі використовувався як загальна назва загнилого капіталізму. Хоч поширення фашизму й означало занепад капіталістичного ладу, ненависть фашистів до Радянського Союзу (логічно вела далі ця аргументація) виправдовувала компроміси радянської влади й комуністичного руху з іншими капіталістичними силами (в інтересах захисту Радянського Союзу). Європейські комуністи мусили позиціонували себе як «антифашисти» й співпрацювати з соціал-демократами та іншими лівими партіями. Всі чекали, що комуністи в Європі приєднуватимуться до «народних фронтів», виборчих альянсів і виграватимуть на виборах разом із соціал-демократами та іншими лівими партіями. На той момент комуністи мали співпрацювати з демократіями, а не працювати на їхнє знищення[118].

Звісно, німецьким комуністам і соціал-демократам це не допомогло — було запізно. Але в інших країнах західної та південної Європи люди, стурбовані зміцненням Гітлера і поширенням фашизму, вітали нову радянську політику. Представляючи Радянський Союз батьківщиною «антифашизму», Сталін прагнув монополії на добро. Хіба добропорядні й розумні люди не воліють стояти на боці антифашистів, а не фашистів? Усі, хто проти Радянського Союзу, натякала ця позиція, фашисти або принаймні їхні симпатики. В часи Народного фронту, в червні 1934-го — серпні 1939-го, за наказом Сталіна в Радянському Союзі буде репресовано 750 тисяч осіб, ще більше запроторено до ҐУЛАҐу. Більшість репресованих людей належали до селян і робітників, саме в їхніх інтересах мала працювати радянська соціальна система. А більшість депортованих належали до національних меншин. Так само, як прихід Гітлера до влади відсунув на задній план голод в СРСР 1933 року, відповідь Сталіна на ці події відвернула увагу від Великого терору[119].

Народні фронти матимуть найбільші шанси на успіх у західноєвропейських демократіях далеко від Радянського Союзу, Франції та Іспанії. Найбільший успіх чекав у Парижі, де Народний фронт у травні 1936 року справді прийшов до влади. Ліві партії (у тому числі радикали Еріо) виграли вибори, а посаду прем’єр-міністра обійняв Леон Блюм. Французькі комуністи, які брали участь у коаліції переможців, формально до уряду не увійшли, але становили більшість у парламенті й були впливовою політичною силою. Голосів для реформ цілком вистачало, хоча комуністи переймалися головно тим, щоб зовнішня політика Франції була дружньою до Радянського Союзу. В Парижі перемогу Народного фронту вважали тріумфом тамтешньої лівої традиції. Але багатьом, і не тільки політичним біженцям із нацистської Німеччини, здавалося, до це радянський успіх, ба навіть доказ, що радянська влада підтримує демократію і свободу. Завдяки французькому Народному фронту критикувати Радянський Союз було складно навіть найреспектабельнішим європейським інтелектуалам[120].

Коаліція лівих партій створила Народний фронт і в Іспанії, у лютому 1936 року він виграв вибори. Але відтак усе змінилося. У липні група офіцерів, підтримувана правими політиками, організувала переворот і спробувала скинути обраний уряд. Той чинив опір — і в Іспанії почалася громадянська війна. З погляду іспанців це був суто внутрішній конфлікт, але в нього активно втручалися ідеологічні супротивники і прихильники Народного фронту. У жовтні 1936 року Радянський Союз почав допомагати республіканцям, а нацистська Німеччина й фашистська Італія підтримували праві сили генерала Франциско Франко. Громадянська війна в Іспанії сприяла зближенню Берліну й Риму, довкола неї оберталася вся європейська політика Радянського Союзу. Іспанія місяцями не сходила з перших шпальт радянських газет[121].

Іспанія стала справжнім прапором європейських соціалістів, які приїздили воювати у лавах республіканців. Багато з них приймали за річ самоочевидну, що Радянський Союз стоїть на боці демократії. Одного з найпроникливіших європейських соціалістів, англійського письменника Джорджа Орвела вразило те, як сталіністи б’ються в Іспанії за перемогу іспанської лівиці.