Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

влади. Коли Сталін почав кампанію колективізації сільського господарства в СРСР, Комінтерн настановляв братські компартії дотримуватися лінії класової боротьби. Комуністи мали берегти ідеологічну чистоту й уникати союзу з соціал-демократами. Лише комуністи могли претендувати на позитивну роль у розвитку людства, а всі інші, хто говорив від імені пригноблених, оголошувалися шахраями й «соціал-фашистами». їх слід було пов’язувати з правими партіями, зокрема нацистами. Німецькі комуністи мали вважати своїми головними ворогами соціал-демократів, а не нацистів.

У другій половині 1932 і в перші місяці 1933 року, в час тривалого підготування катастрофи, Сталіну було не з руки відмовлятися від концепції класової боротьби. Зрештою, класова боротьба з куркулями слугувала офіційним поясненням жахливих страждань і масових смертей у Радянському Союзі. У внутрішній німецькій політиці такий курс перешкоджав спільній роботі німецьких лівих проти Гітлера. Місяці щонайгострішого голоду стали водночас критичним моментом, коли вирішувалася доля Німеччини. Заклики німецьких комуністів до негайної класової революції принесли нацистам голоси середнього класу. Така лінія працювала й на те, що голоси службовців і самозайнятого населення дістануться нацистам, а не соціал-демократам. Але й тоді комуністи і соціал-демократи разом мали більшу підтримку, ніж нацисти, однак сталінська політика перешкоджала їхній співпраці. В кінцевому підсумку безкомпромісна позиція Сталіна в питаннях зовнішньої політики під час колективізації та голоду працювала на перемогу Гітлера на виборах і в липні 1932-го, і в березні 1933-го[108].

* * *

Справжні наслідки сталінської економічної політки не показували іноземним кореспондентам, натомість Гітлер свідомо привертав увагу до нового перерозподілу економіки, який став одним із його перших кроків у ролі диктатора. Саме коли голод у Радянському Союзі сягнув кульмінації, німецька держава почала відбирати власність у своїх громадян-євреїв. Після перемоги на березневих виборах 1933 року нацисти зорганізували економічний бойкот єврейських підприємств по всій Німеччині. Подібно до колективізації, цей бойкот показував, яка частина суспільства найбільше втратить від майбутніх соціальних і економічних перетворень — євреї, а не селяни, як в СРСР. Бойкот ретельно підготували лідери і воєнізовані елементи нацистської партії, але його видавали за результат «спонтанного гніву» народу, викликаного єврейською експлуатацією[109].

У цьому плані політика Гітлера нагадувала політику Сталіна. Радянський вождь видавав хаос на селі й розкуркулення за результат справжньої класової війни. В Берліні та Москві робили однакові політичні висновки: держава має забезпечити більш-менш мирну реалізацію нагального економічного перерозподілу. Станом на 1933 рік Сталін мав усю повноту влади і міг провести масову й форсовану колективізацію, натомість Гітлер мусив діяти набагато повільніше. Бойкот не приніс якогось великого ефекту; головний його наслідок — у 1933 році з Німеччини виїхало близько 37 тисяч євреїв. Мине ще п’ять років, поки відбудеться суттєвий перерозподіл єврейської власності на користь громадян-неєвреїв. Нацисти назвуть це «аріянізацією»[110].

Радянський Союз виник у ситуації повної міжнародної ізоляції, але з допомогою багатьох закордонних симпатиків зумів поступово поправити образ країни. Багато хто вірив Сталіну, хоч його політика коливалася від розстрілів до депортацій і голоду. З іншого боку, Гітлер мусив ураховувати думку міжнародної спільноти, звідки часто звучали критичні голоси й лунало обурення. 1933 року в Німеччині працювало багато іноземних журналістів, у країну приїздило чимало людей, а Гітлер наступні кілька років потребував миру і стабільних економічних відносин. Тому, навіть закликавши припинити бойкот, Гітлер використав галас іноземної преси для підготовки радикальніших заходів. Нацисти говорили, що європейські й американські газети контролюють євреї, а будь-яка закордонна критика — це частина міжнародної єврейської змови проти німецького народу[111].

Важливим результатом березневого бойкоту 1933 року стала, отже, риторика. Гітлер знайшов аргумент, який не втомлюватиметься повторювати навіть у пізніші часи, коли його армія завоює більшу частину Європи, а в концтаборах загинуть мільйони євреїв. Не важливо, що Німеччина чи німці роблять, — вони роблять це, захищаючись від міжнародного єврейства. Євреї — завжди агресори, німці — завжди жертви.

* * *

Спершу у внутрішній політиці Гітлера проявлявся більше його антикомунізм, аніж антисемітизм. Для того, щоб опанувати німецьку державу, він мав знищити комуністів і соціал-демократів. Протягом 1933 року в ув’язнення потрапили до 200 тисяч німців, здебільшого чоловіків, яких вважали лівими опонентами режиму. Терор 1933 року мав радше залякати, аніж знищити: після нетривалого «профілактичного ув’язнення», як це називали нацисти, більшість цих людей невдовзі випустили. Комуністичній партії не дали зайняти 81 місце, здобуте на парламентських виборах, а всю партійну власність невдовзі конфіскувала держава. Станом на червень 1933 року всі інші партії, крім нацистської, були заборонені законом. У листопаді нацисти провели парламентські вибори, брати участь у яких могли лише їхні кандидати. Гітлер дуже швидко зробив Німеччину однопартійною державою, а не такою, як міг сподіватися Сталін. Німецьку комуністичну партію, яка багато років була найсильнішою компартією після радянської, знищили за кілька місяців. Її поразка стала серйозним ударом по престижу міжнародного комуністичного руху[112].

Спершу, як видається, Сталін сподівався, що особливі радянсько-німецькі стосунки збережуться, незважаючи на прихід Гітлера до влади. Ще з 1922 року ці держави підтримували тісну військову й економічну співпрацю, виявляючи негласний спільний інтерес до геополітичних змін у Східній Європі за рахунок Польщі. Рапальський мирний договір 1922 року було підтверджено Берлінським договором про нейтралітет 1926 року і продовжено ще на п’ять років У 1931-му. Найбільш промовистим свідченням добрих стосунків і спільної мети двох країн були німецькі військові навчання на території Радянського Союзу. У вересні 1933 року цьому настав край. У січні 1934-го нацистська Німеччина підписала договір про ненапад з Польщею. Цей несподіваний крок ніби сигналізував про переорієнтацію німецької зовнішньої політики. Здавалося, що головним партнером Берліна на сході стала Варшава, а не Москва. Чи можуть німці виступити проти Радянського Союзу спільно з поляками?[113]

Нові стосунки Німеччини з Польщею турбували Сталіна більше, ніж поразка німецьких комуністів. Сталін особисто провадив зовнішню політику на двох рівнях: на дипломатичному й на ідеологічному, один спрямований на іноземні держави, інший — на суспільства, зокрема і власне. Інструментом реалізації першого був нарком іноземних справ Максим Литвинов, для другого існував Комуністичний Інтернаціонал. Сталін, імовірно припускав, що Гітлер сповідує схожий підхід, і відвертий антикомунізм не завадить добрим стосункам Берліна й Москви. Але зближення Німеччини з Польщею скидалося радше на антирадянську дипломатію, аніж на антикомуністичну ідеологію. Як резонно припускав Сталін, Гітлер намагався залучити Польщу в ролі молодшого союзника до хрестового походу проти Радянського Союзу. Коли наприкінці 1933 року йшли німецько-польські переговори, радянське керівництво справедливо побоювалося, що Німеччина