Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

Так, власне, з’явився Зелений Дім. Його будівництво тривало багато тижнів; дошки, балки, цеглу доводилося звозити з іншого кінця міста, а мули, найняті доном Ансельмо, ледве сунули по піску. Робота починалася вдосвіта, коли вщухала піщана буря, а закінчувалась тоді, коли вітер дужчав. Вночі пустеля поглинала фундаменти, ховала стіни, ігуани гризли дерево, яструби-аури звивали гнізда на розпочатій будівлі. Щоранку потрібно було все починати знову: переробляти кладку, розшукувати в піску матеріали, — одне слово, провадити ту глуху боротьбу, яка поволі почала збуджувати місто. «Коли вже той зайда визнає себе переможеним?» — питали жителі. Але дні минали, а дон Ансельмо, не піддаючись невдачам, не переймаючись песимізмом знайомих та приятелів, й далі виявляв гідну подиву активність. Голий до пояса, він керував роботою, — густе волосся на грудях запливало потом, обличчя аж сяяло. Роздавав робітникам тростинову горілку та чічу, сам носив цеглу, прибивав балки, йшов через усе місто, поганяючи мулів. І одного ранку жителі визнали, що дон Ансельмо переміг, коли побачили, як на другому боці річки навпроти П'юри здіймається на порозі пустелі, немов посланець міста, переможний і поважний дерев’яний каркас. Відтоді робота пішла швидко. Люди з Кастілії, з сусідніх господарств приходили щодня зранку роздивитись, як працюється, радили, часом бралися допомагати робітникам. Дон Ансельмо частував усіх напоями. Протягом останніх днів довкола будови панувала атмосфера святкового ярмарку: продавці чічі, овочів, сиру, солодощів і прохолоджувальних напоїв оточували каркас будови, пропонуючи свій товар робітникам і просто цікавим. Поміщики, проїжджаючи мимо, спинялися і з висоти своїх сідел заохочували дона Ансельмо. Одного дня Чапіро Семінаріо, багатий землевласник, подарував будівникам вола й десяток глеків чічі. Пеони готували пачаманку.

Коли дім уже було закінчено, дон Ансельмо зажадав пофарбувати його в зелений колір. Навіть діти вибухали сміхом, дивлячись, як стіни укриваються смарагдовою шкірою, на якій сонце вигравало миготливими зайчиками. Старі й молоді, багаті й бідні, чоловіки й жінки підсміювалися з примхи дона Ансельмо, який наказав так розмалювати свій дім. Зрештою, їх смішила не лише барва, а й його дивна архітектура. Він мав два поверхи, проте нижній ледве заслуговував на таку назву: це був просторий салон з чотирма— також зеленими — стовпами, які підтримували дах; салон виходив на подвір’я, вистелене підшліфованим річкою камінням і оточене їжакуватим муром в людський зріст. Горішній поверх складали шість маленьких кімнаток, розміщених уздовж коридора з дерев’яною балюстрадою, яка тягнулась над салоном. Крім головного' входу, Зелений Дім мав ще двері позаду, а також стайню і велику комору.

У крамниці іспанця Еусебіо Ромеро дон Ансельмо придбав мати, гасові лампи, яскраві завіси та багато крісел. А одного ранку два теслі з Гальїнасери засвідчили: «Дон Ансельмо замовив у нас письмовий стіл, стойку, таку ж, як у «Північній зірці», і півдюжини ліжок!» Тоді й дон Еусебіо Ромеро зізнався: «А в мене — шість умивальників, шість дзеркал, шість нічних горщиків». У кожній оселі, згораючи від цікавості, бурхливо обговорювали почуте.

Закралася підозра. З помешкання до помешкання, з салону до салону святенниці розносили плітки, жінки недовірливо дивилися на своїх чоловіків, сусіди обмінювалися хитрими посмішками, а в неділю під час меси отець Гарсія заявив з кафедри: «У нашому місті готується напад на моральність». П’юранці затримували на вулиці дона Ансельмо, засипаючи його питаннями. Але все було марно. «Це таємниця, — відказував він, радіючи, немов школяр: трішки терпіння й довідаєтесь». Не звертаючи уваги на різні розмови та плітки, він щодня зранку приходив до «Північної зірки» і пив, жартував, підносив тости, сипав праворуч і ліворуч компліментами на адресу жінок, які проходили площею, а надвечір зачинявся у Зеленому Домі, куди він перебрався, залишивши у подарунок донові Мельчіору ящик піско й сідло з оздобами.

Невдовзі дон Ансельмо виїхав. На чорному коні, якого купив тоді ж, коли прибув до міста, удосвіта, ніким не помічений, він подався у невідомому напрямку.

В П’юрі точилося стільки розмов про той Зелений Дім, що тепер, мабуть, ніхто вже не знає, як він насправді виглядав, а також ніхто не знає всіх достеменних подробиць, пов’язаних з його історією. Нечисленні п’юранці, які пережили той час, суперечать одне одному, врешті починаючи плутатись у тому, що вони знали насправді, а що вигадали самі. Головні герої вже так постаріли і така вперта їхня мовчанка, що розпитувати їх не мало б жодного сенсу. У кожному разі, справжнього Зеленого Дому вже не існує. Ще багато років тому на місці, де його було споруджено — на обширі пустелі, де межує Кастілія і Катакаос, — можна було натрапити на шматки дерева, обвуглені рештки хатнього начиння, але пустеля й шосе, яке тоді проклали, та й халупи, що з’явилися довкола, зрештою стерли ті сліди, й немає нині п’юранця, котрий докладно міг би вказати, у якому місці тих жовтавих пісків зводився цей дім зі своїм світлом, музикою, сміхом, з тим ясним, як день, відблиском стін, що серед темряви, коли дивитися здалеку, нагадував квадратного фосфоресціюючого плазуна. Легенди Мангачерії засвідчують, що Зелений Дім стояв поблизу протилежного кінця Старого мосту і що він був дуже великий, найбільший з усіх будинків, які існували тоді, а в його вікнах горіло стільки кольорових ламп, що вони не лише засліплювали очі й забарвлювали пісок довкола, а й освітлювали навіть міст. Однак головною принадою Зеленого Дому була музика, яка лунала в його стінах завжди водночас із присмерком і тривала цілу ніч, а чути її було навіть в соборі. Кажуть, що дон Ансельмо невтомно їздив по шинках усіх передмість і дільниць, навіть довколишніх містечок, у пошуках музикантів, які майстерно грали на гітарі, кахоні, кіхарі, флейті, бубні, трубі, й привозив їх звідусіль. Але ніколи він не наймав арфістів, тому що сам грав так на цьому інструменті, що звуки його арфи були неповторними.

«Здавалося, повітря ставало раптом отруєне, — казали бабусі з бульвару. — Музика проникала скрізь, хоч би як замикав хто двері та вікна, й ми чули її під час їжі, молитви, навіть крізь сон».

«І треба було бачити обличчя чоловіків, коли вони її слухали, — казали святенниці, упріваючи під своїми вуалями. — І треба було бачити, як та музика виганяла їх з дому на вулицю й гнала у бік Старого мосту».

«І нічого не допомагало, — казали матері, дружини, наречені, — ні наші молитви, ні сльози, ні благання, ні проповіді священика, ні пости, ні обітниці».

«Пекло стоїть біля наших воріт, — гримів отець Гарсія. — Кожен міг би це помітити,