Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

голову: довге волосся спадає на її засмаглі плечі, ноги блищать, зволожені росистою папороттю; вони темніші, аніж руки.

— І намисто, і панчохи, крихітко, — мовив Хуліо Реатегі. — І сумочку. Все, що попросиш.

— А ти що робив у той час? — спитав Акіліно. — Зрештою вона була твоєю приятелькою. Невже ти не ревнував?

— Я думав лише про поліцію, — відповів Фусія. — Лаліта його з розуму зводила, старий; коли він озивався до неї, то аж голос у нього тремтів.

— Щоб сеньйор Хуліо Реатегі пускав слину через якесь дівчисько! — вигукнув Акіліно. — Через Лаліту! Ніяк мені не віриться, Фусіє. Ніколи вона мені про це не розповідала, а я ж був, можна сказати, її сповідником, такою собі хустинкою для витирання сліз.

— Ну й майстрині оті старі баби з племені бора! — мовив Реатегі. — Знають секрет приготування барвників. Поглянь, які виразні — червоний і чорний. А цьому покривалу вже років з двадцять, якщо не більше. Ну, крихітко, приміряй, подивлюсь, як тобі пасує.

— А чому це він хотів, щоб Лаліта накинула на себе те покривало? — поцікавився Акіліно. — Подумай, Фусіє! Тільки не розумію, як ти при цьому лишався спокійний. Усякий інший вже давно б витягнув ножа.

— Той сучий син лежав у гамаку, а вона стояла біля вікна, — сказав Фусія. — Я слухав усе, що він плів, і конав зо сміху.

— А чому ти зараз не смієшся? — спитав Акіліно. — Чому так ненавидиш Лаліту?

— Це не одне й те саме, — відповів Фусія. — Цього разу все було без мого дозволу, крадькома.

— Нехай вам це навіть не сниться, хазяїне, — сказала Лаліта. — Навіть коли б ви благали і плакали.

Але вона накидає на себе покривало, і деренчливий вентилятор, який працює, коли гамак гойдається, видає уривчасті звуки, щось на зразок нервового затинання. Лаліта, загорнута в чорно-червоне покривало, стоїть нерухомо. Металева сітка у вікні аж мигтить від бузкових, зелених, жовтих цяток, а віддалік між будинком і лісом видно молоді, напевне, пахучі кущики кави.

— Ти схожа на маленьку гусінь у коконі, — сказав Хуліо Реатегі. — На одного з тих метеликів у вікні. Що тобі варто, Лаліто, виконай моє прохання, зніми його.

— Здуріти можна! — вигукнув Акіліно. — Спочатку, щоб одягла, потім, щоб зняла. Що за дивацтва у цього багатія!

— A тебе ніколи не мучила хіть, Акіліно? — спитав Фусія.

— Дам тобі, все, що захочеш, — мовив Хуліо Реатегі. — Проси, Лаліто, все, що завгодно, ходи сюди, до мене.

Покривало лежить тепер на землі, немов пелюстки вікторії регії, а з нього підіймається, наче водяна орхідея, струнке дівоче тіло, маленькі пружні груди, зухвало стирчать пипки, гострі, мов стріли. Крізь сорочку просвічує плаский живіт, міцні стегна.

— Я увійшов, удаючи, що нічого не бачу, — сказав Фусія. — Сміявся, щоб той сучий син не почував себе присоромленим. Він ураз підхопився з гамака, а Лаліта накинула на себе покривало.

— Тисячу солів за дівчину! Розважливі християни так не чинять, — здивувався Акіліно. — Це ж вартість двигуна, Фусіє.

— Вона варта десяти тисяч, — сказав Фусія. — Але я в скруті, сеньйор Хуліо знає аж надто добре, чому саме, і до того ж я не можу обтяжувати себе жінками. Хотів би поїхати вже сьогодні.

Проте в такий спосіб він не видурить у нього тисячу солів, чи не досить, що Хуліо Реатегі переховував його? Зрештою, Фусія сам знає, що справа з каучуком прогоріла, а при такому рівні води на обраних річках лісосплав цього року неможливий. І Фусія: ті дівчата з Лорето, сеньйоре Хуліо, вулкани, а не жінки, до білого розпікають. Прикро, що доводиться її залишити, бо Лаліта не лише гарненька — вона вміє готувати і має добре серце. То що, доне Хуліо, зважились?

— Тобі справді було прикро, що Лаліта залишилась в Учамалі з сеньйором Реатегі? — спитав Акіліно. — Чи так тільки казав?

— Чого мені було шкодувати, — відповів Фусія, — ніколи я не любив цієї шльондри.

— Не виходь з води, — мовив Хуліо Реатегі, — я купатимуся з тобою. Але не лишайся гола, бо ж можуть приплисти рибки канерос[22]. Одягни що-небудь, Лаліто, ні, постривай, ще ні.

Лаліта сидить навпочіпки в затоці, вода вкриває її, хвилюється, вусібіч розходяться кола. Цілий дощ ліан спадає на воду довкола, і Хуліо Реатегі: ось вони, канерос, прикрийся, Лаліто, вони дуже маленькі, тонюсінькі, прудкі, запливають у найменший отвір, крихітко, а всередині дряпають, подразнюють усе, і тоді доведеться пити узвари, які готують індіанці боро, й цілий тиждень слабувати на бігунку.

— Це не канерос, хазяїне, — сказала Лаліта. — Хіба не бачите, що це просто собі маленькі рибки? А те, що ви відчуваєте на дні, просто водорості. Яка тепла, чудова вода, чи не так?

— Влізти до річки з жінкою, і обоє голяка? — здивувався Акіліно. — Замолоду ніколи мені це не спадало на думку, а нині шкодую. То має бути щось надзвичайне, Фусіє.

— До Еквадору я допливу по Сантьяго, — мовив Фусія. — Це важка подорож, сеньйоре Хуліо, ми більше не побачимося. Ну то що ви собі вирішили? Бо я вирушаю сьогодні ж уночі. Їй лише п’ятнадцять років, і я був першим чоловіком, який до неї доторкнувся.

— Іноді думаю, чому я не одружився? — сказав Акіліно. — Але при такому способі життя ніяк не випадало. Завжди подорожую, а на річці жінки не знайдеш. Тобі, Фусіє, нема на що нарікати. Ніколи тобі їх не бракувало.

— Ну от, домовилися, — погодився Фусія. — Ваш човен і консерви. Це гарний зиск для нас обох, сеньйоре Хуліо.

— Сантьяго дуже далеко, не вдасться тобі дістатися туди, щоб тебе не помітили, — сказав Хуліо Реатегі. — А крім того, зараз, у повінь, мандруватимеш по ній з місяць. Чи не краще податися до Бразілії?

— Там усі тільки на мене й чекають, — відповів Фусія. — По той і другий бік кордону, через одну справу в Кампо Гранде. Я не такий дурний, сеньйоре Хуліо.

— Ніколи тобі не дістатися до Еквадору, — сказав Хуліо Реатегі.

— Авжеж, ти туди не дістався, — мовив Акіліно. — Залишився в Перу.

— Завжди так було, Акіліно, — сказав Фусія. — Усе, що я планував, виходило навпаки.

— А якщо вона не захоче? — спитав Хуліо Реатегі. — Ти сам повинен її переконати, перш ніж я дам тобі човна.

— Вона знає, що моє життя буде вічною біганиною з місця на місце, — пояснив Фусія, — і що тисяча обставин може мене знищити. Жодна жінка не любить волочитись за людиною, яка програла. Лаліта буде щаслива, що залишається, сеньйоре Хуліо.

— А все ж таки, бачиш, — сказав Акіліно, — подалася за тобою, допомогла тобі у всьому. В неї було собаче життя, таке, як і в тебе, але