Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

    Після обіду Андрію хтось зателефонував і він поїхав у місто у справах. Але пообіцяв не затримуватись. 

    Я не бачила Артема цілий день, бо нікуди з дому не виїздила. Але думала про нього весь час. Цікаво, чому він вирішив мене прикрити? Це реально ризикована затія гратися з моїм чоловіком у такі ігри. Невже я таки йому небайдужа? 

    Але ж я вчора чудила без баяна! Який тільки сором! Це все Каріна! Споїла мене й ось маєш! Проте щодо деяких речей я геть не шкодую. Тепер я знаю, які на смак губи Артема. Лишень… Що мені тепер робити з цими знаннями? Ця невелика дегустація лише роз'ятрила апетит.

    Знаю, не слід було, але я не могла не намалювати його таким, яким бачила вчора вночі: без сорочки, зі скуйовдженим волоссям. Щобільше, я дуже хотіла залишити на папері картину, яка так хвилювала мене й повсякчас спливала перед очима — напівоголений бог стоїть у мене за спиною та знімає з мене сукню. Коли мій олівець штрих за штрихом виводив його образ, я ніби знову опинилася у його кімнаті. Але зараз я не була обмежена обʼєктивною реальністю й моя уява полетіла вільною птахою туди, куди я так прагнула потрапити. Проте намалювати що там… я не наважилась. 

    Одним словом, увечері я вже так хотіла побачити Артема, що сама злякалася. “Господи, це нагадує ломку у наркомана!” — подумалось мені. Ще й, як на лихо, Андрій поїхав.

      Я тинялася маєтком, як дикий звір у клітці.

    “— Не здумай! — говорила я собі. 

   — Та що я, дурна?! — відповідала собі ж. Потім додавала: — Але за вчорашнє треба було б, як мінімум, вибачитись.

   — От завтра і вибачишся. Не горить!

   —  Та так, — погоджувалася я сама з собою. Але вже через хвилину: — Він вчора, взагалі-то, ризикував. Допоміг мені. А я навіть “дякую” не сказала.” 

    Після години таких терзань, я вирішила піти прогулятися маєтком. Й ноги самі привели мене до будинку охорони. Я зупинилася у нерішучості за розлогим кущем бузку. “Ну, й навіщо ти сюди прийшла? Геть дурна чи що?!” — роздратовано запитала саму себе. Вже збиралася повернутися додому, коли десь зовсім поруч почула голос Артема:

    — Кан, ну, ти що? Ну, перебрала подруга. З ким не буває. Ти ж бачив, вони всі там…

    — Тьом, скажу тобі чесно, — перебив його Кан, — це добре, що на камері вчора стояв я, а не хтось інший. Якби Андрій дізнався, що ти цілувався з його дружиною…

   — Я з нею не цілувався! Кажу тобі ще раз — вона була пʼяна, надивилась на всіх цих… дамочок, от і полізла до мене. Інцидент, не вартий уваги. Тим паче ти все підчистив… 

    Вони говорили голосним шепотом й мені довелося добряче прислухатися. Я завмерла і вся перетворилася в слух. 

   —  Я з тебе дивуюсь! — підвищив голос Кан. — Боюся, ти не до кінця розумієш ситуацію! Це все не так просто. Ти б бачив, як вона на тебе дивиться. Вона на тебе запала, я тобі кажу. (Мене кинуло в жар! Невже це так помітно?) І це добре, що шеф це ще не просік. Бо якщо, а вірніше, КОЛИ він почне щось підозрювати, ти простим звільненням не відбудешся. 

   — То й що ти мені пропонуєш робити? Я й так намагаюся тримати її на відстані, наскільки це можливо при моїй роботі.

    — А на хворобу ти її вчора припхав до себе? Це тупість! І ми отримали вчора нікому не потрібний конфлікт. На рівному місці.

    — Кан, він бʼє її. Ми б що так, що так отримали б конфлікт, якби вона заявилася в такому вигляді. 

    — Це їхні сімейні справи, які нас геть не стосуються! Хай розбираються між собою! Якщо вона настільки тупа, що при такому чоловікові дозволяє собі зажиматися зі стриптизером!.. На очах у купи людей! А ми потім повинні ризикувати власними карʼєрами, щоб все це владнати. 

    Земля захиталась у мене під ногами. 

    Дурепа! Дурепа!! Дурепа!!!

    Я не почула, що відповів Артем. Я взагалі більше нічого не чула й погано бачила світ навколо, бо очі наповнились слізьми. На ватних ногах я потягнулася додому.

    Добре, що Андрія немає вдома.

    Я ледь донесла сльози до своєї кімнати. Тільки-но зайшла до себе, мене буквально накрило хвилею ридань. Я впала на ліжко й заховала обличчя в подушку, аби хоч трохи приглушити плач. Знаю, мені так не можна. В будь-яку мить може повернутися Андрій. Але гіркі сльози розбитого серця я стримати ніяк не могла.

    Ідіотка! Кругла дурепа! Нафантазувала тут собі! Понавигадувала! Наді мною, виявляється, люди сміються. Думають, що я якась мала розпещена дурепа, яка від нема чого робити липне до свого красеня-охоронця й створює йому та всім іншим проблеми. 

     А він! Я для нього ніхто! Пусте місце! Інцидент… не вартий уваги! Закохана дурепа, від якої одні неприємності! А я така і є! Але що я можу зробити?! Моє серце мене не слухає! Я й так роблю все можливе, аби всі були задоволені. А свої власні бажання заганяю десь далеко-далеко. 

    Все! Досить! Я повинна це владнати! Я повинна! Я викину його геть з мого серця! Я зможу! Зараз цим і займусь!

      Я схопилася з ліжка й кинулась до своєї теки з малюнками. Там було багато моїх робіт: ілюстрацій до улюблених книг, етюди, начерки. Серед цього всього різноманіття я заховала малюнки з ним. Заховала так добре, що зараз ніяк не могла знайти. Мої руки швидко перебирали паперові листи з роботами. Вони розліталися кімнатою, як листя, що несе осінній вітер. Нарешті! Ось він! Ідеальний торс, чуттєві ніжні губи… Я завмерла на мить. Одна з найкращих моїх робіт! Безжально розриваю навпіл… і ще раз. Те саме з наступним малюнком. І ще з одним. З ним повинно бути покінчено!