Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

У слухавці я чую голосову пошту Кормана.

— Це Корман. Ви знаєте, що робити.

Я кілька разів поспіль прокручував цю розмову в голові. Та до такого виявився не готовий.

Набираю ще раз. І знову голосова пошта.

Боюся, він міг вимкнути телефон на ніч. Телефоную 911.

— Дев’ять-один-один, чим можу допомогти? — питає жінка.

— Вітаю, я зараз за адресою Вімблдон, 17658. Тут із землі стир­чать кістки. Чи не могли б ви надіслати патрульну машину?

— Вімблдон сімнадцять-шістсот-п’ятдесят-вісім?

Я чую, як вона набирає.

— Правильно.

— Гаразд. Здається, вам слід звернутися до служби контролю за тваринами. Можу переадресувати ваш дзвінок.

— Стривайте… Що?

— Якщо у вас проблема з твариною, необхідно зателефонувати до служби контролю за тваринами, — повторює вона.

— Хіба я щось казав про тварину?

— Ми зареєстрували вісім дзвінків з приводу надокучливої тварини за адресою Вімблдон, 17658. Тварина перетягувала кістки у двір.

Я дивлюся на Едді, який уперся носом у скло. Місіс Ґрін поглядає на мене з розумінням.

Я зриваюся.

— То вам байдуже, що це людські рештки? Вас цілком влаш­товує, що просто зараз переді мною кістки, яких вистачить на три чи чотири повноцінні тіла?

Вона змінює тон, та не так, як я сподівався.

— Сер, ми вже надсилали туди патрульних. Попрошу вас не розмовляти зі мною таким тоном. Чи, може, ви достатньо кваліфіковані для проведення судово-медичної експертизи?

Я більше не маю сили стримуватися.

— Як гадаєте, сраного ступеня доктора біологічних наук із Массачусетського технологічного інституту вистачить? А як щодо робіт, надрукованих у триклятому журналі «Витоки людства»? — я свічу ліхтарем на маленьку щелепну кістку, що стирчить із землі. — Якщо у вас нема власного визначення людини й ніде, на хрін, не загубилось плем’я неандертальських дітей, то я зараз дивлюся саме на людські рештки! Правда, може, поліція Лос-Анджелеса хоче приїхати й переконати мене у протилежному!

Місіс Ґрін киває головою і показує великого пальця.

Детектив Корман не надто зрадіє, коли ця бесіда спливе у пресі. Я поводжуся мов справжній придурок, та диспетчерка вкрай некомпетентна.

— Сер, ми надсилаємо до вас патрульне авто. А доти я прошу вас заспокоїтися.

Я ледве стримуюсь, щоб не швиргонути телефон на сусідське подвір’я.

* * *

Я досі стою на подвір’ї й фотографую кістки, коли на будинку і кронах з’являється синьо-червона заграва.

Обережно намагаюся ні на що не наступити, нічого не зламати. Та треба зробити якомога більше знімків, перш ніж до роботи візьмуться криміналісти.

Мене манить гараж, але я не насмілююся увійти, доки поліція ретельно його не обстежить.

Досить лишити свою ДНК десь на підлозі, як адвокати Іграшкового Майстра заверещать від радості.

Я вже пройшов крізь пекло з адвокатами, що представляли Джо Віка. У нього було повно активів і людей, які до останнього захищали його майно й репутацію. Знайомий прокурор розповів, що на Джо та його друзях могла бути зав’язана місцева торгівля метамфетаміном. Це мене майже не здивувало. У тій справі все було чудернацьке.

Доки я, присівши, оглядаю край тазової кістки, що стирчить із землі, за спиною прочиняються скляні відсувні двері. Здається, рясні дощі за останні тижні розмили подвір’я, яке, певно, не поливали, відколи в Каліфорнії почали економити воду під час засухи. Цікаво, скільки часу мине, перш ніж почнуть спливати на поверхню інші таємниці.

— Це ви дзвонили? — питає молодий поліціянт.

Білий, коротке біляве волосся. Йому більше пасувала б форма бойскаута. Як на копа, він аж надто охлялий. Здається, навіть Едді не здався б йому без добрячого бою.

— Так, офіцере, — відповідаю я, підводячись.

Він наводить потужний промінь свого ліхтаря на кістку, яку я оглядав, і якийсь час на неї дивиться.

— Гм. Схоже, свиняча. Ми постійно отримуємо такі дзвінки.

Тільки. Не. Це.

Йому не видно, як я заплющив очі й рахую до десяти.

— Офіцере, з усією повагою… — на біса. — По-вашому, це схоже на видовжену клубову кістку чотириногого?

Я вказую на округлий предмет у бур’янах. Світло перепливає туди і вихоплює маленьке блискуче блідо-жовте склепіння черепа, на якому видніється одна очниця.

— Трясця твоїй матері, — бурмотить він і поволі ступає вперед.

Я обережно хапаю його за плече, аби він не наступив на докази.

— Офіцере, гляньте під ноги.

Він помічає ребро, що стирчить із грязюки.

— Чорт забирай…

— Саме так.

Він робить широкий крок назад і вмикає рацію.

— Це 4421. Якнайскоріше надішліть сюди убивчий відділ та судмедексперта.

— Вас зрозуміла, — відповідає диспетчерка.

За мить у його рації чути чоловічий голос.

— Лонг-Біч, сподіваюся, це не чергова свиня на подвір’ї закопана.

Офіцер Расселл (так написано на бейджі) повертається до мене і хитає головою.

— Ви таке колись бачили?

Доки ми чекаємо підкріплення, саме час розповісти йому одну збіса цікаву історію.

Розділ 28. Анонім

Хто такий Іграшковий Майстер? Через три дні після того, як я витягнув із пащі Едді його моторошну закуску, я си­джу за круглим столом у штаб-квартирі поліційного управління Лос-Анджелеса, доки головна слідча Шеріл Чен чемно вводить мене у курс справи. Їй допомагає Крейґ Сібел, агент ФБР із лос-анджелеського офісу. Кормана немає, бо знахідки у Вімбл­доні розглядають як нову справу.

На стіну в глибині кімнати, як я розумію, буде проєктуватися страхітливе слайд-шоу з того, що вони встигли знайти.

Чен натискає кнопку пульта — і з’являється перший знімок. Подвір’я місіс Ґрін розділене на секції, мов місце археологічних розкопок. Судмедексперти у білих костюмах стоять навколішки на металевих платформах, обережно дістаючи рештки.

— Поки що ми знайшли сімнадцять тіл. Багато решток змішалось докупи, тож знадобиться аналіз ДНК, аби підтвердити точну кількість жертв та ідентифікувати їх.

— Підозрюваний ховав їх під тридцятисантиметровим шаром ґрунту, який потім накривав дерном. Проблема, як ви самі вказали, полягала в тому, що місіс Ґрін кілька років не поливала двір, а схил, на якому стоїть будинок, поступово руйнувала ерозія, спричинена сезонними дощами і висиханням трави. Зрештою проявився горішній шар ґрунту, який руйнувався, коли пес відкопував розкладені тіла.

— Скільки років було дітям? — питаю я.

— На думку нашого медичного експерта, від восьми до тринадцяти. У молодших складно встановити стать, та, здається, всі вони хлопчики.

— Коли будуть результати ДНК-тесту?

— Наші лабораторії зможуть відповісти на окремі запитання вже через декілька днів, але на глибший аналіз піде два тижні.

— У мене є доступ до сертифікованої лабораторії, де можна отримати набагато більше — і набагато швидше.

Упіймати Джо Віка допомогла лабораторія, що спеціалізувалася на судмедекспертизі для ЦРУ, а саме — на ідентифікації терористів. До того, як вони вибухали, і після.

— Нас влаштовує власна лабораторія, — каже вона.

— Якщо знадобиться сторонній звіт, вони будуть раді допомогти.

— Дякую. Ми дамо вам знати, — відповідає Чен. Інакше кажучи — «забудь».

Для поліції Лос-Анджелеса це вкрай делікатна справа. У них не тільки повне подвір’я тіл, про які старенька намагалася повідомити вісім разів. Те, що приїхали вони, лише отримавши дзвінок від білого, все ще більше ускладнює. Втім, найпроб­лематичніше ось що: доки на подвір’ї не знайшлося сімнадцятеро мертвих дітей, ані поліція Лос-Анджелеса, ані ФБР не починали офіційного розслідування.

Перед цією зустріччю