Еррі Де Лука - Неприкрита природа, Еррі Де Лука

* * *

Хтось рухається там, унизу, поміж скель, то зникаючи, то вигулькуючи серед кам’яних навалів. Сам, із рушницею на плечі. Іде слідом за нами.

Жінка розгортає обгортку енергетичної плитки і жує. Питає, де ми і скільки вже пройшли. Зараз треба буде подолати вертикальний відрізок. Вона задирає голову:

— Отуди?! Не може бути! Брехня, що ти водиш біженців оцим маршрутом! Куди ти мене ведеш?!

Не відповідаю. Вона гнівається, починає кричати. Я — навпаки: говорю тихіше, повільніше. Я не питав у тебе, навіщо ти підбила мене на цей перехід через кордон. Отже, залишаймося на цих умовах: двоє, що вирішили довіритися одне одному.

Незважаючи на уповільненість, сказані мною слова прозвучали різкіше, аніж мені того хотілося. То ж вирішую пояснити, аби зменшити напруженість. Коли ми виліземо на стіну, там уже підемо вздовж гребеня гори — довгий відрізок то вгору, то донизу. З цієї миті нам доведеться постійно бути у зв’язці.

Вона підводиться, виймає із рюкзака бінокль. Вдає, що милується панорамою, а насправді щось шукає. Гадки не маю про причину усіх оцих викрутасів, але вона, без сумніву, знає про чоловіка, що йде за нами слідом. Коли ми виберемося на гребінь, там нас буде добре видно здалеку, а за бажанням — можна і швидко наздогнати. Думаю, тоді вона навмисне уповільнить темп. У такому разі я швидко відв’яжу мотузок і кинуся донизу, вздовж укритого гравієм схилу. Не хочу знати, хто там іде за нами і чому. Мене не розбирає цікавість, і у нас тут намагаються знати якомога менше.

* * *

Я залишаю рюкзак із наметом та газовим пальником в одній ущелині. Заберу їх, коли повертатимуся. Обв’язуюся за пояс одним краєм мотузка, а другим обв’язую її. Прямовисна скеля, по якій нам треба здиратися, має одне слабке місце: вертикальна тріщина, що вгору розширюється на зразок димоходу. Починаю здиратися, скеля холодна, пальці швидко втрачають чутливість. Але мені не звикати, у мене на кінчиках пальців мозолі, які й захищають.

Від хапання за краї холодної ущелини шкіра тріскається. Одягати рукавиці не можна, бо під час хапання руки можуть вислизнути з них. Кажу їй, щоб одягла рукавиці: я сам її потім витягну, достатньо їй буде впиратися ногами.

Важко мені, адже це не та пора року, коли можна вирушати в такі подорожі.

Вище стіна вже освітлена сонцем. Коли я добираюся до цього місця, — десь метрів за п’ятдесят від точки відправлення, — мотузок закінчується, я зупиняюся і впираюся як слід. Кричу їй, щоб починала підйом. Спершу в неї нічого не виходить, вона зісковзує, теліпається, висячи, лається. Вага її рюкзака заважає їй рухатися, а мені коштує більших зусиль, щоб піднімати її.

Але вона завзята, згодом заспокоюється, зосереджується, долає власний відчай і намагається допомагати.

Коли нарешті збирається до місця привалу, каже, що їй зовсім не було страшно, тому що в ту мить її охопила злість. Краще вже так, адже це вам не пікнік.

* * *

Я страхую її на міцному виступі, а сам продовжую підйом. На сонці здиратися стає легше, ноги впевненіше стають на сухе і краще тримають вагу тіла. Нагору вилажу геть спітнілий. Піднімаю її, тягнучи за мотузок. Цього разу вона робить усе як треба, не помиляється, не зісковзує. Вже нагорі каже, що їй навіть майже сподобалося. Обмінюємося швидкими, скупими посмішками.

Хоча мені й відомо про заплановану біду, вже те, що ми зв’язані одним мотузком, змушує мене вірити у порозуміння між нами. Знаю, що помиляюся, але не можу ненавидіти цю жінку, хоча вона мене і зраджує. Вказую їй на лінію гребеня, по якій нам вирушати далі.

Вже й друга половина дня, ми в дорозі дев’яту годину.

Гребені гір — це постійні підйоми й спуски по снігу й камінні. У деякий місцях вони перетворюються на вузесенькі стежини з урвищами по обидва боки. Цього разу рухаємося, зв’язані коротким мотузком. Якщо вона посковзнеться і впаде по один бік схилу, я кинуся вниз, по другий, для балансу.

* * *

Ідемо потихеньку приблизно годину. Сподіваюся, що складний підйом по прямовисній стіні зупинить чоловіка з рушницею. Вона уповільнює темп, каже, що дуже втомилася. Я чекав на цю вигадку. Шукаю місце вздовж гребеня, де б зручніше відв’язатися і щодуху покотитися униз схилом. Бачу попереду латку з великого гравію, можна спробувати. Ніяких «можна», мушу спробувати.

До латки ще кроків п’ятдесят. Мабуть, зроблю так: мовчки відв’яжуся, перескочу через скелі, що відділяють мене від ділянки з гравієм. Поки прокручую в голові ці думки, несподівано чую звук пострілу, інстинктивно пригинаюся. Ми оглядаємося, незрозуміло, звідки стріляли. Якщо в нас, то ми досі ще під прицілом, і можуть спробувати знову. Бачимо, як щось падає з гребеня, який ми щойно перейшли. То людське тіло, летить спершу повільно, потім щодалі швидше, як лавина, перекочуючись і б’ючись об каміння і скелі. Вона затуляє руками рота, щоб стримати зойк.

* * *

Тіло чоловіка зникає поміж скель та урвищ метрів на сто нижче. Вона викрикує ім’я, але на півслові придушує його у горлі. Ми стоїмо на вузенькій стежині між двома урвищами. Я страхую її мотузком на короткій відстані від себе, витягую у безпечне місце.

Стоїмо, обв’язані за пояс одним мотузком. Перше, що роблю, розв’язую її вузол. Вона ніби заціпеніла, невидючим поглядом втупилася кудись удалечінь, навіть не бачить, що я її відв’язав. Розв’язую і свій вузол, змотую п’ятдесятиметровий мотузок, закидаю собі на плече. Вона помічає нарешті, що я роблю. Зависає важке, напружене мовчання. Мені треба повернутися, дізнатися, що сталося. Переборовши себе, кажу про це їй. Мені хочеться це зробити і край, хай сама іде далі гребенем, як хоче.

Вона дивиться на мене і мовчить. Але я не здатний покинути її напризволяще тут саму, безпомічну. Вказую їй наступний маршрут: ще трошки вздовж гребеня, зовсім нескладно, вже спуск, потім через ліс, де повно вказівників стежин, що ведуть у долину. Ми вже по інший бік кордону. У неї в запасі ще принаймні три години світлового дня, цього більш, аніж достатньо. Нічого іншого сказати їй не можу, поки готуюся до подорожі назад.

— Нам двом треба поговорити.

Пізно про щось там говорити.

— Коли ти запідозрив?

Я — не підозріливий за натурою.

— Годі тобі, ніколи гратися у піжмурки. Ти зрозумів, що за мною б ішли. А тому попередив когось, щоб тебе прикрили. У тебе на