Еррі Де Лука - Неприкрита природа, Еррі Де Лука

Згідно з прогнозом, у наступні дні погода має бути гарною, отже вирушати слід негайно. Їдемо автобусом, дивно, що не її автівкою. Увечері прибуваємо до безлюдного селища.

У моєму двокімнатному будиночку холод умерз у пилюку. Запалюю камін. Жінка здивована тим, що в житлі може парувати з рота від холоду.

Вона запитує, чи я завжди отак зимую. Я готую їй трав’яний чай із ромашки, зібраної влітку на лузі. Вкладаємося під ковдри одягненими, тимчасом як полум’я каміну повільно оживляє дерево стелі й підлоги, які починають поскрипувати.

Вона обіймає мене ззаду: найкращий спосіб зігрітися. Два змерзлих тіла зігріваються від дотику, і ніяких інших джерел тепла їм не потрібно. Обійми виробляють тепло.

* * *

Я кажу їй, що треба передбачити ночівлю у горах, якщо після переходу кордону вона має намір повернутися. У цьому разі ніч буде ще холоднішою, аніж у цьому будинку. Я — хай там хоч як! — одразу повернуся.

Вона не відповідає, не каже, залишиться по той бік кордону чи ні. Доведеться мені нести із собою намет та газовий пальник.

Вона запитує, чи можна буде їй повернутися, якщо виявиться, що вона не в змозі продовжити подорож. Можна, але якщо ми пройдемо більш ніж половину дороги, доведеться зупинятися на ночівлю. Через холод зупинятися на привал не рекомендується. У разі втоми можна уповільнити хід, але не зупинятися. Зараз початок квітня, а зима у нас в горах тримається до травня.

Прокидаюся я ще до світанку, вона спить. Розпалюю вогонь у каміні, підсмажую сухий хліб на жару, що залишився звечора, готую каву, відкриваю баночку варення. Мої приготування її не розбудили. Я підходжу до неї, поправляю вовняний берет, що зсунувся із голови, розтріпав волосся.

Вона прокидається, ховає голову під ковдру. Звідти бурчить, що не спала через звуки в будинку. Цілий концерт, який влаштували привиди своїм шарудінням, ударами, скрипінням і навіть уривками фраз на незнайомою їй мовою.

* * *

Я пояснюю, що поскрипування дерева пов’язане з нагріванням.

— Навіть не промовляй слова «нагрівання», бо в цьому будинку його зроду не чули! — сердито кричить вона з-під ковдри.

Я кажу, що дерево — живе, реагує на вологу, на сухість, на холод, на тепло.

— Ти все ніяк не можеш вгамуватися з отим теплом?! Я чула чиїсь голоси, ця хата — лігвище привидів!

То всього лише байбаки, що починають ворушитися після зимової сплячки.

— Я не збираюся спати ще одну ніч серед цього оркестру чудовиськ!

За оркестр правлять арки склепіння, — пояснюю я, підносячи їй киплячу каву.

— Тут повно чудовиськ, а ти — точно один із них, якщо умудряєшся тут жити!

Треба вирушати, — кажу я і простягую їй кухлик.

— Постав на камін, я зараз прийду.

Замотується у ковдру і підходить до лави перед каміном, у якому палає вогонь.

— Я навіть не думала, що вогонь може ще й освітлювати!

* * *

З’їдає пів банки варення із підсмаженим хлібом, береться за каву.

— А цукор?

Немає. Кладе ложку варення у каву, нервово розмішує.

Надворі темрява посилюється морозом. Будинок потріскує, як людське тіло, що потягується після сну. Складаю до рюкзака найнеобхідніше; воду не беру, обійдемося снігом.

Хтозна, що спонукає її на таке випробування.

Одягає на себе все що може. Її рюкзак важко тягне донизу. Коли я роблю спробу взяти його, вона різко вириває його у мене з рук.

Ті, хто не звик ходити в гори, часто несуть купу непотребу.

Мені спадають на думку речі біженців; їхня ноша, якраз навпаки, містить у собі подвійний концентрат життя у дорозі.

Гашу вогонь, аби вранці ніхто не помітив дим із димоходу. Коли виходимо з будинку, небо на сході починає світлішати. Це найхолодніша година у добі, під ногами потріскує ожеледиця. Жінка навіть носа собі закутала. Сердиться, від цього крокує швидко вгору. Таким темпом уже через кілька хвилин вона захекається: треба дати тілу час, щоб розігрілося.

Вона зупиняється, пирхає, я кажу, що слід уповільнити крок, але не зупинятися. Вона не рухається. Я погрожую: якщо вона ще раз зупиниться, я повернуся. Іду далі повільним кроком, щоб дати їй змогу впіймати потрібний темп. Наш шлях пролягає через ліс, по діагоналі, повільно піднімаючись догори, від чого маємо додаткове навантаження на гомілки. Я спираюся на ціпок, що допомагає мені частково перенести вагу тіла на нього.

У неї — дві сучасних палиці для трекінгу, загострені на кінці, та незручні для тих, хто не призвичаєний ними користуватися. Перечіпляється через одну. Після другого невдалого кроку кидає їх — я це чую, але не озираюся.

Ліс із модрин, ялин, європейських кедрів — то лабіринт, де повно крутоярів та невеличких урвищ, які доводиться обходити.

На одному з дуже крутих підйомів обертаюся, щоб допомогти їй. Помічаю у неї в руці якийсь предмет, який вона швидко ховає до кишені. Схоже на GPS-трекер. Гадаю, що тут, серед скопища дерев, каміння та снігу, він не дуже допоможе відшукати шлях, але я в цьому не розбираюся. Може, і працює.

Вона мені не довіряє? Напевне, річ в іншому. Вирішую після виходу з лісу рухатися вгору, за складнішим маршрутом. Не знаю, чи то мій власний інстинкт мені підказав, чи інстинкт мого брата, але краще застерегтися.

* * *

Угорі день ясний, але північний схил, яким ми рухаємося, залишається похмурим і в тіні. Не промовляємо ані слова. Чую в себе за спиною її нерівномірні кроки. Якщо ступати нерівномірно, втомлюєшся більше. Кроки мають бути маленькими й однаковими. Але я не беруся повчати її, як треба рухатися в горах, адже ті, кого я переводжу, не повинні вчитися, їм треба потрапити по той бік.

Я не дивлюся на годинник: все одно знаю, скільки часу минуло. Три години, щоб вийти з лісу вгору, до звалища каміння після обвалу, що стався тут багато років тому. У нас виходить більше, аніж за три.

На мерзлому насті слідів не залишається. На особливо крутих підйомах видовбую носком кілька східців. Обв’язую її мотузком за талію і згори підтягую, допомагаючи підніматися.

Про себе переконуюся, що зробив правильно, вирушивши складнішим маршрутом.

Опівдні стоїмо на п’ятаку під навісною скелею. Сонце проникає сюди навкіс. Звідси добре видно увесь пройдений шлях. Стадо гірських кіз із козенятами походжають на гребені сусідньої гори на обігрітому сонцем клаптику, де вже розтанув сніг.

Жінка втомилася, я знімаю з плечей рюкзак, і вона з полегшенням падає