Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

Як не поспішала делегація, але справа вирішилась швидче: на мості коло Києва II. лежало декілька вбитих і стояла вже гайдамацька варта. Коло ешелона було тихо, тільки в бік Києва I. тріскотіли поодинокі стріли поміж нашими і невідомого ворога стежами. Пишу невідомого, бо ми тоді не знали, хто нам тут ворог.

Сотник Андрієвський доповів, що до полку в нашу відсутність прийшла делеґація від майстерень Києва I., яка поставила ультимат: або підчинитись "єдіной всеросійськой владе", або розброїтись та оголосити невтралітет. Відповідь природно була відмовна, та за 20-30 хвилин після від'їзду (приїздили на паротязі) з боку Києва I. почався наступ озброєних розстрільних, які полк відбив. Перемога ця коштувала нам 7 ранених.

Ці події та повернення делегатів і принесені ними вражіння стали темою розмов у гайдамаків і горяче дебатувалося питання дальшої нашої поведінки. Обговорювала це питання скликана мною на нараду старшина.

Думки, що висловлювалися на цій, як гайдамацькій, так і старшинській нараді, у головних рисах були такі: Центральна Рада в стані оборони, вона не має на думці вживати примусу, щоби провести якусь свою політику та скорше думає про вирішення питань, які висуває само життя згідно з всенародньою волею; з другого боку, ті, що нападають, борються не лише проти Центральної Ради чи її політики, а головно проти прав на самостійність і самовизначення Українського Народу, вони балакають виключно по російськи, заатакували Гордієнківців без усякого приводу. При тім зазначували, що авторитет Центральної Ради значно більший в Олевську, на селах і провінції, як у Києві.

Майже коло двох годин мітінгували, а потім прийшли представники козацтва з твердим рішенням: іти цілому полкові до Центральної Ради та стати в її розпорядження.

Коли рішення принято, дальше справа пішла швидко по військовому. Вивантажувались коні, вози, зброя. Знайшли паротяг під парою і з бідою зігнали всі наші ешелони до купи та забезпечили їх вартою, якій залишили оці наші дві гармати. Коли вже починало смеркатися, довгою смугою почали Гордієнківці витягатись з Києва II. в напрямі до будинку Центральної Ради.

Тяжко було возам їхати по брудному, підплившому водою снігу, тому тільки в повній вже темряві дійшли ми до Центральної Ради, де полк привітали її члени. Після коротеньких розмов нас виправлено на нічліг до театру "Варєте Апольльо" [8] на Мерингівську вулицю [9], 200 кроків від штабу Ковенка. З піснею пішли по Фундукліївській гайдамаки. Грімко лунали співи по порожніх вулицях, радісно вітали полк рідкі стежі та українські стійки, притихли навіть невпинні стріли, а пісні про Дорошенка та руїну Січи не залишали сумніву у міщан в тому, що прийшла нова українська сила.

Дійшовши до Мерингівської, поставили коні на припонах, які влаштовано на арені цирку [10], що на Миколаївській вулиці [11], і позакочували вози на велике подвір'я цього ж будинку, в якому містилося "Апольльо", а гайдамаки примістилися на долівці театру, вкритій пухким килимом; старшини, штаб та канцелярія влаштувались у льожах. Розташування забезпечено вартою, і ми спокійно переспали цю нашу першу ніч у середині української столиці.

Щоби читачам цих спогадів став зрозумілим дальший хід подій, треба ранійш всього познайомитися із властивостями тих боїв, які відбувалися в місті Києві у ці дні січня 1918 року.

Головною прикметою цих боїв була повна майже неможливість провести виразно межу, по якій іде бій. Бої вибухали несподівано там, де починали стріляти на Українців інсурґенти, які просмикалися дуже легко по цілому Києві, бо Центральна Рада не розпоряжала вистарчаючими силами, щоби надійно охоронити все місто, а за увесь час боротьби не видала ані одного наказу, який давав би право її військам проводити ревізію серед мешканців Києва. Так, що в перерві бойових сутичок по тих вулицях, по яких не літали кулі, "обивателі" пересувалися цілком свобідно, ніким не запитувані і не ревідовані.

Але без огляду на ці властивости всеж було можливо зазначити ті райони, які були в цілковитому посіданні сторін, осередки, за які йшла боротьба.

З боку Центральної Ради це були: квартал між Великою Володимирською, Фундукліївською; Пушкінською та Бибіківським бульваром [12], де містився будинок Центральної Ради та Військового Секретаріяту; квартал між Лютеранською, Мерингівською, Інститутською та Банковою – де містилися: Штаб команданта залоги, якраз коло Кірхи, штаб Вільного Козацтва коло Цирку, Генеральний штаб на Банковій та Державний Банк на Інститутській; квартал в районі Львівської вулиці [13], де були розташовані Січові Стрільці та касарні Богданівців, які містилися в Печерській цитаделі якраз проти Арсеналу.

Большевицькі інсурґенти мали: Арсенал, який був їх головним осередком, майстерні Києва I., околиці пристані та район між Крутим Спуском та Собачою Тропою [14]. Районами найупертійших змагань були: Софійський Майдан, на якім йшли бої за телефонічну централю, і район між Арсеналом та Державним Банком.

Йшли змагання без перерви між Богданівцями, з одного боку, які засіли у своїх касарнях, і Арсеналом – з другого. Там йшла невпинна стрілянина. Вікна будинків відділювались тільки подвір'ям, що найбільше в триста кроків, тому кулі з Арсеналу літали по цілій богданівській касарні. Було дуже тяжко вдержатись в долішному її поверсі та цілком неможливо було користати з нормального виходу; тільки вікнами, що виходили до рова старої фортеці, можна