Всеволод Миколайович Петров - Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров

Вважаючи на те вражіння, яке зробила на гайдамацтво і неясна так соціально, як і національно залога Києва II-го (лише "охочекомонники", що виїхали вранці, були для нас зрозумілі як українські революціонери) і страйк робітництва, та, правду кажучи, не маючи змоги і самому собі дати ради в тих суперечностях, що нас окружували, та побоюючись завести своїх гайдамаків на Бог зна які манівці, вирішив я їхати з делегацією просто до Центральної Ради, щоби на місці дати собі раду.

Це рішення викликало глибоке задоволення хлопців. В делегації мали їхати всі верхові, які були в полку, два скоростріли Максима на двох колісницях, два Кольти, і дві автоматичні ручниці Шоша, так що "делегація" в разі необхідности мала солідні "арґументи".

Ми виїхали, переїхали міст через залізничий шлях до Арсеналу, на якому стояла вже озброєна варта від майстерень Київ I., але ні ми її, ні вона нас не чіпала.

Навмисне їдемо на Васильківську, бо там ширша вулиця та лекше в разі бою з кінними.

До Бесарабки ні одного, озброєного, ні одної стійки, або стежі, так що такою дивною здається невпинна стрілянина з боку Печерська. На вулицях звичайне повсякчасне життя, тільки не ходять трамваї та якось брудно, неохайно.

На Бесарабці, на широкій площі, де великий рух людей, ходять як сироти п'ять Богданівців в уніформі і зі зброєю. Побачивши нас, готуються до бою за невеличкою решіткою малого скверу. Вони швидко зникають, і площа пустіє. Та довідавшись, хто ми, Богданівці пускають нас далі. Ідемо до Фундуклієвської[6] і зустрічаємо нову варту шістьох озброєних, але щойно коло Колегії Галагана, де міститься Військовий Секретаріят. Ті нас навіть не питають. От вже і будинок Педагогічного Музею, Центральна Рада, – яку вартують чотири Січові Стрільці.

"Делєгація" швидко злізає з коней. Шоши та Кольти "займають" позиції по обидвох боках Великої Володимирської [7] за загородою в садку. Коні та коноводи ховаються у садок, і тільки Максими похмуро дивляться своїми цівками просто в двері та вікна Музею, куди впевнено входить "делєгація", скидаючи в часі ходу з плечей набиті кріси.

Січові Стрільці дивляться безрадно, а потім починають розмовляти з обслугою скорострілів.

20 делегатів, обдертих, брудних, в мохнатих сибірських шапках, але з лискучою від чистоти зброєю, юрбою ввалюються до широкого вестибюлю Музею та заявляють бажання побачити членів Центральної Ради і самого батька Грушевського.

В вестибюлі невеличка метушня, якісь цивільні бігають, а за хвилинку нас ведуть вже в кімнату ліворуч. Двері цієї кімнати ми залишаємо відчиненими і коло них ставимо двох вартових гайдамаків. Хвилину чекаємо та з внутрішніх дверей виходить до нас, знайомий вже із фотографії, сивобородий та сивоволосий "батько" в супроводі кількох людей. Один із них зараз вже впадає в око своєю селянською ношою та штанцями з очкуром.

Мохнаті шапки мимоволі знимаються перед поважною постатю сивого голови Українського Революційного Парляменту; але за хвилинку вдягаються знову, насуваючись до самих очей.

"...Ну ось я, що хочете, діти?" – каже не поспішаючи впевнений голос. Павза. Відповідає командант, який знову скинув шапку: "...З далекої Білорусі, без всякого наказу, прийшли ми український трудовий народ боронити. Без ніякого наказу прийшли ми сюди у Київ та до Вас, батьку. На фронті нам наказали, що Ви тут усі чисті буржуї, а прийшли ми сюди, то не можемо дати собі ради: не знаємо, хто з ким та за що в Києві б'ються?" До цієї промови, зараз же підіймаючи кріс, додав полковий писар Іваненко: "Ось тутки маємо все, щоб оборонити трудовий нарід український від того ворога, від якого доведеться!"

Голова Центральної Ради відповідає, що нам набрехали про її нібито буржуазність і, доводячи протилежне, представляє деяких її членів, зокрема оцього виразного селянина, яким був Одинець, та ще якогось робітника, які входили до цілої низки комісій. Крім того, голова Центральної Ради каже, що справжнє облича цього революційного парляменту нам виявить діяльність контрольованих ним Генеральних Секретарів. Після того передає голос останнім.

Перший говорить Порш, який з'ясовує, що Секретаріят Військових Справ іде щиро назустріч демократичним гаслам і бажанням народніх мас України та прямує до осягнення як найскоршого спокою, тому оголошена ним частинна демобілізація Південно-Західнього фронту, зменшує кількість частин; також проводиться демократизація армії і т. д. Все те, що ми вже нераз чули на мітінґах. Я слідив те вражіння, яке ця промова робила на гайдамаків і бачив здивовані погляди, бо так не підходила дійсність: ця безпереривна стрілянина у самій столиці, ця невпинна загроза зі всіх боків, до цих паціфистично плаксивих слів. Зокрема, це було дивне нам, тим, що не залишили зброї в переконанню, що в революційні часи тільки вона може бути рішучим аргументом. І ставав зрозумілим той "нейтралітет", якого трималися сердюки Центральної Ради.

Промова секретаря земельних справ зробила ліпше вражіння і її вислухано уважно, з жагучою цікавістю.

За цим секретарем промовляв селянин Одинець, за ним якийсь робітник, але у всіх цих промовах ще не було відповіди на головне для нас питання: хто з ким і за що б'ється в Київі.

Якраз наприкінці останньої промови спішно викликали до телефону одного зі старшин, що був у делегації. Він вернув за хвилинку та, не діждавши кінця промови, доповів, що залишений при ешелоні сотник Андрієвський повідомив, шо проти полку повели наступ озброєні відділи з боку Києва I. та що полк почав бій; отже, події рішалися без нас.

Впала команда: "Позір!.. до коней!" і вмить зникли гайдамаки з кімнати, де лишилися самі секретарі та представники Центральної Ради з головою останньої, який лише добавив: "Оцеж і військо"... Відходячи останнім, попрощав я представників словами: "Мабуть, ще доведеться розмов та програм почути колись пізнійше"... Швиденько зібравши делегацію та взявши скоростріли, поїхали ми в