Юлія Сергіївна Тагліна - Михайло Грушевський

Михайло Грушевський (1866—1934) є однією з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України. Видатний вчений і суспільно-політичний діяч, він створив 10-томну «Історію України-Руси» – першу повну історію України, таким чином перевершивши навіть таких своїх видатних попередників, як Костомаров, Куліш, Драгоманов, Антонович. Але Грушевський не тільки писав історичні праці, він сам творив історію: 1917 року став на чолі нової Української держави – його було обрано головою Центральної Ради (1917—1918), яка в 1918 році проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Завдяки цьому світ дізнався, що на землі існує Українська держава, президентом якої і був М. С. Грушевський.

Довгі роки згадка про Михайла Сергійовича Грушевського, академіка Всеукраїнської академії наук, академіка Академії наук СРСР, колишнього голови Центральної Ради, славетного історика була у свій час крамолою. Чому так сталося?

В «Большой советской энциклопедии» про нього написано так: «Грушевский Михаил Сергеевич – украинский буржуазный историк и историк украинской литературы, один из лидеров украинского буржуазно-националистического движения. В марте 1917-го примкнул к партии украинских эсеров и возглавил буржуазно-националистическую украинскую Центральную Раду, став одним из главных ее идеологов.

…Научное значение трудов Грушевского ограничено тенденциозностью в отборе и обобщении фактов, националистической интерпретацией источников».

А ось що писав про Грушевського І. Крип’якевич у 1935 році: «Грушевський перший поставив українство на Наддніпрянщині «на весь зріст» – вимагав, щоб українці не тільки розвивали все більше свою культуру, але й виступали як самостійна нація на європейському полі. І у своїх історичних працях, і у численних статтях він усе розбуджував національну свідомість і кликав до праці й організації. Коли ж прийшла революція, він став на чолі нової української держави і з своїми найкращими намірами старався вести її до розвитку та сили.

Та йому не довелося дійти до бажаної мети. Будова, якій присвятив так багато зусиль, упала. А проте ім’я першого Президента української Держави збережеться у вічній пам’яті нашого народу. Він ніколи не забуде Того, що так щиро любив Україну, так багато за неї вистраждав та ціле Своє життя присвятив для її добра».

Сам же Грушевський звертався до українців з такими словами: «Я хочу жити, щоб працювати, страждати і боротись разом з вами».

І сьогодні ми розуміємо, що Грушевський був саме такою людиною, яка жила, працювала, страждала і боролася разом зі своїм народом.

Михайло Сергійович Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 року у місті Холм (нині польське місто Хелм), що було свого часу засноване князем Данилом Галицьким, де й провів перші роки свого життя.

Але родина Михайла Сергійовича походила не з Холмщини. «Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті», – писав Михайло Сергійович в автобіографії.

Якщо казати точніше, то Михайло Сергійович Грушевський походив з козацького роду Грушів-Грушевських. Ще за часів Богдана Хмельницького в історичних спогадах фігурує військовий писар Іван Груша, «чоловік дуже освічений і розумний».

Михайло Грушевський пізніше так писав про свої коріння: «Наша сім’я походить з Чигиринщини. Найстарший осідок її мені відомий в селі Худоліївці, що завдячує своє ім’я, очевидно, сотникові Худолієві, який після Зборівського трактату пробував підняти повстання на Запоріжжі, але програв справу й положив за неї головою. Вся околиця взагалі заселялася в першій половині XVII віку. Чи належали Груші до перших осідників Худоліївки, чи зайшли пізніше, не знаю. Мій далекий родич і приятель Марко Федорович Грушевський, що уродився сам в Худоліївці й збирав відомості про наш рід з клирових відомостей київської духовної консисторії, знаходив у них як найстаршого предка добродія, що підписувався: «Василь Грушѣвъ». Се був мій прадід, дячок, дальше котрого Марко Федорович не міг прослідити сього роду. Але оповідав, що, чистячи криницю в Худоліївці чи при якійсь іншій оказії, витягли брус з вирізаним іменем священика Данила Грушевського і роком 1770-им котримсь. Прізвище се взагалі не часте на Україні. В актах мою увагу звертали «бояре Грушівські» з Кобринського повіту XV—XVI вв. Може, наш рід і стояв у зв’язку з ними, але я тому документальних доказів не знаю, правда, що й не шукав за ними».

Батько Михайла, Сергій Федорович (1833—1901), виріс у родині диякона. Свого часу він здобув вищу освіту – закінчив Київську духовну академію, проте після закінчення навчання не став священиком, а почав працювати вчителем словесності. Сергій Федорович був талановитим педагогом. Розпочавши кар’єру звичайним вчителем, він невдовзі вже працював інспектором, потім директором і отримав титул «превосходительства». Саме він склав зразковий шкільний підручник церковнослов’янської мови. Ця його праця мала визнання майже по всій Російській державі і принесла автору чималу славу та гроші.

Батько М. С. Грушевського був людиною спокійною та врівноваженою. Свої сили і любов він витрачав не тільки на родину, а на все, що стосувалося розвитку української нації і культури. Він підтримував зв’язки з багатьма визначними українськими діячами, часто виділяв кошти на громадські потреби. Сергій Грушевський палко любив усе українське і цю любов прививав своїм дітям.

Михайло Грушевський цікавився історією своєї родини. У своїх спогадах він зі слів батька малює колоритні портрети діда та бабусі. «Рід наш був дуже бідний. Він був духовний, але рідко хто з нього доходив до попівства…Але дідові моєму Федорові пощастила фортуна. Він оженився з Марією Ботвиновською з Суботова – Ботвиновські держали поколіннями парафію в Суботові, і один з них, брат моєї бабки Кирило, зробив кар’єру, ставши впливовою людиною при митрополиті. От завдяки його впливам дід мій рано дістав парафію […] Парафію не в Чигиринщині, а під Києвом, в селі Лісниках. Батько мій толкував се так, що Ботвиновський пересунув швагра під Київ, напочаток на лисянську парафію, яка трапилась, згодом сподіваючись перевести на щось краще. Але дід мій не зміг задержати ласки впливового швагра, і се зіпсувало його дальшу кар’єру.

Батько оповідав, що дід був людина характеру легкого, веселого, байдужого до справ житейських, майстер поспівать, і побалакать, і поострословить, притім характеру доволі самостійного.

Бабка моя Марія, в противність дідові, була людина вдачі твердої, владної й хазяйновитої. Я пам’ятаю її трошки, коли вона доживала свої дні в нашім домі в Ставрополі – на мене малого вона