Юлія Сергіївна Тагліна - Михайло Грушевський

робила враження страшної й сердитої – правда, вона тоді була вже на божій дорозі, хорувала, але й перед тим була, мабуть, вдачі не легкої. Мій батько вдавсь у неї фізично – не в діда, невисокий, шатенуватий, тілистий, тимчасом як дід був «циганкуватий» – худорлявий, чорнявий, жвавий. Але в характері батька було, мабуть, більше від діда, ніж від неї. Він був людиною лагідною, дуже доброю, щирою, хороший чоловік був».

Михайло Грушевський вважав, що його батько був людиною, якій щастило: «Для тодішніх часів, для того убогого осередку, з якого батько вийшов, се був успіх незвичайний, несказанний, тріумфальний. Батько мусів уважати себе пестієм долі, і думаю, що се ще більше вплинуло на його ясний, сонячний настрій. Скінчивши академію магістром, в 1859 р.

він був призначений «професором» переяславської семінарії, яка саме тоді переносилась до Полтави. Пробув там недовго, щось коло року, і потім був переведений в семінарію київську – викладав літургику, Святе Письмо й інші предмети і вважавсь кандидатом на кафедру академічну.

Про сі часи батько любив оповідати, як про особливо ясну полосу свого життя. Молодого нежонатого професора семінарії радо приймали в домах київського духовенства, в купецьких і міщанських домах Подолу, в сім’ях професорів семінарії й академії. Се був тодішній «руский» чи «руско-малороский» Київ, різко відмежований від польської аристократії й російської бюрократії Липок. Жив у приязні батько також з монашою братією, різними архімандритами й економами Братського монастиря й Лаври, ще по старих студентських зв’язках. Все се була сфера аполітична, без громадських інтересів, настроєна безжурно і радісно, не зачіпала ні тодішній всеросійський радикальний рух, «нігілізм» і боротьбу з ним, ні місцевий український».

Батько розказував Михайлові, що бачив Шевченка, декламував уривки з «Катерини» й «Гайдамаків». До українського слова він ставився з симпатією і заразом з певним страхом, очевидно, під впливом балачок в київських «серйозних» кругах про «хохломанство».

Ось як Грушевський характеризував батька і його оточення: «Українську стихію народну любив щиро. Пісень знав силу і співав їх гарно – замолоду мав гарний тенор, співав в академічнім тріо. Любив взагалі українську пісню незвичайно – як весь той гурток, де він обертався. Поїхати на рибу, десь, з добрим запасом пиття, поспівать і побалакать у веселім товаристві по щирості «вільно» – се була найвища і єдина приємність для нього і для тих кругів, в яких він обертавсь. Театру там цурались, книжки не любили, громадських тем не дуже зачіпали. Була певна тиха фронда проти російського уряду… До справжньої політики мали справжній жах, як до джерела всяких бід».

Але політика впливала на життя людей, хотіли вони того чи ні.

Після придушення польського повстання у 1863 році російський уряд вирішив зайнятися відродженням «православия и русской народности» в королівстві Польському, і до втілення педагогічної сторони цього плану адміністрація долучила двох професорів Київської академії Є. М. Крижанівського і Ф. Г. Лебединцева. Одного з них було призначено начальником учбової дирекції Сідлецької, другого – Холмської шкіл. Вони почали набирати штати службовців. Охочих було багато. В порівнянні з мізерною платнею, яку отримували професори семінарій і академій, та платня, яку мали виплачувати учителям середніх шкіл у Холмщині, здавалась дуже привабливою.

Так С. Грушевський опинився у Холмі. Він приїхав туди в 1865 році, щоб викладати в уніатській гімназії. У цей же час в місті відкрилися педагогічні курси, і Сергій Федорович став їх директором.

Через рік, 17 вересня 1866 року (29 вересня за новим стилем) в нього народився перший син – Михайло. Хлопчика похрестили у православній церкві Св. Іоанна Богослова (до речі, на сьогодні це єдина діюча церква у Хелмі). Хрещеними батьками маленького Михайлика стали Юлія Лебединцева з відомого київського роду Григоровичів-Барських та Федір Кокошкин, комісар у селянських справах у Красноставі, місті біля Холма.

«Сім’я, з котрої походила моя мати, була теж духовна, але іншого складу, ніж батькова, – писав Михайло Сергійович у своїх спогадах. – Вона була з західної Київщини, і глибока різниця між київським Подніпров’ям, козацько-гайдамацьким, що вело неустанну боротьбу з польським пануванням, і Київщиною західною, що пасивно і більш-менш покірно зносила се панування, відбивалась також на фізіономії обох сих родів.

Дід мій Захарій Іванович походив з дуже многолюдної родини, котрої гніздо, здається, було в Сквирськім повіті. […] Були се люди, очевидно, здібні й енергійні. Дід мій скінчив семінарію, коли се ще було великою рідкістю, визначався любов’ю до книги, особливо любив історію України; виявляв певний український патріотизм і неохоту до Великоросії, критично дививсь на правительство, але боявся всякої політики […] дуже сильно. Замолоду, як оповідала бабка, був дуже худий і зомлілий, терпів на болі голови і приливи крові, аж згодом увійшов у силу. Я пам’ятаю його величавим сильним старцем, гарним з себе, трохи орієнтальним в типі.

Навпаки, бабка моя мала характер легкий, трохи амбітний, завсіди привітний і погідний, людина була дуже розумна, тактовна й хазяйновита, невеличка собою, при тім, певно, колись дуже гарна, жвава й непосидюща настільки, наскільки був нерухливий і маєстатичний в своїм поводженні дід. Освіту мала вона «домашню», трохи з польським відтінком».

Мати М. С. Грушевського Глафіра Захаріївна дуже вплинула на його розвиток. Михайло зізнавався: «Я думаю, що я дуже багато одідичив від матері в своїй психіці – хоч завсіди почував себе ближче з більш одвертим і експансивним батьком. Певна психічна неурівноваженість в моїй вдачі, ся прикмета, що я в кожній хвилі, в кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддаватись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватись досягненню сього завдання, се те, в чім я бачу психіку моєї матері, тільки загострену ще більше, ніж у неї. Потреба в якихось сильних відчуваннях, не стільки радісних, скільки болісних, – котрі моя психіка творить навіть з приводів маловажних, коли нема важних, – в сім я теж пізнаю психіку матері».