Віктор Маслов - Сам себе катаю

Е. Меркс, кращий гонщик-професіонал 70-х років. 20 жовтня 1972 року він стартував на треку в Мехіко перед телевізійними камерами і тисячами глядачів. Фінішував рекордсменом, але до рубежу 50 кілометрів не вистачило 569 метрів. Та все-таки це була гонка, яку репортери назвали "сміливим ривком у XXI століття".

50-кілометровий бар'єр було взято через 12 років — 12 січня 1984 року. Цього разу світ здивував французький гонщик високого класу Франческо Мозер Одягнений в уніформу "астронавта", він осідлав на мексіканському треку, я писали газети, "науково-фантастичний велосипед" і пролетів за годину 51 кілометр 151 метр. Спеціальний костюм, шолом і взуття для нього виготовили з урахуванням вимог аеродинаміки. Його велосипед — теж незвичайний, сконструйований з алюмінію і титану. Замість традиційних коліс зі спицями — суцільні диски, виплавлені з вуглецевого волокна. Колеса-диски зменшували турбулентність (завихрення) набігаючого потоку повітря, зводячи головний опір до мінімум). Компоновка рами була така, щоб значна частина тіла велосипедиста припадала назаднє колесо, важче і менше од переднього. Крім того, укріплені на ободах коліс грузила утворювали ефект маховика, завдяки чому велосипед довше зберігав розвинену швидкість. Комп'ютер, що вів заїзд, засвідчив: рекордсмен здійснював за хвилину 104 оберти педалей, 12 вдихів-видихів, а пульс вистукував 156 ударів.

До 1988 року спортивна перемога Ф. Мозера лишалася неперевершеною. Кому пофортунить обійти її — покаже час.

Ну й чи ж далеко вирвався вперед із своїх живих побратимів "залізний коник"? Хоч як дивно, прадавня дуель триває й досі. Наприклад, кілька років тому чемпіон годинної гонки Ф. Мозер ризикнув позмагатися на іподромі в Мілані із скакуном за кличкою Лансон, ж іншим, світовим рекордсменом у заїзді на 2 кілометри. На короткій дистанції в один кілометр він перетнув фінішну стрічку першим, залишивши рисака позаду на 6 метрів.

Гоночний велосипед каліфорнійця А. Еббота.

Велосипед знову виявився прудкішим за коня. Та роком пізніше пальму першості перехопив норовистий рисак з кличкою Факір. Виявляється, гривасті красені не такі вже й безнадійні суперники. У змаганні з екс-чемпіоном світу велогонщиком-професіоналом Ф. Мартенсом з Бельгії він промчав один кілометр швидше — за 1 хвилину 12,2 секунди. Після фінішу спортсмен виправдовувався: "Все сприяло моєму супернику, і передусім звична для нього траса". Пощастило коневі чи ні — судити очевидцям. Але та давня суперечка між конем і велосипедистом не перестає хвилювати й сьогодні.

У наш стрімкий час швидкість стала чи не найголовнішою ознакою науково-технічного прогресу. До фантастичних меж довели її космічні кораблі, надзвукові літаки, спортивні автомобілі, мотоцикли, навіть лижники і ковзанярі переверчують самих себе, А от велосипедисти прогресують повільно. Спеціалісти пояснюють це тим, що протягом багатьох десятиліть винахідники та конструктори здебільшого ігнорували принципи аеродинаміки при створенні нових веломашин або застосовували їх несміливо, частково, половинчасто. А це упущення істотне, оскільки при швидкості за 40 кілометрів за годину опір повітря для педальних апаратів переростає в потужний гальмівний фактор.

Сучасний велосипед має бути швидкісним. Таку мету поставили перед собою велоконструктори наших днів. Заповітна їхня мрія скромна: близько 100 кілометрів за годину. Звичайно, в космічний вік така швидкість не вражає, але намір не може не захоплювати, бо розраховують досягти її лише "потужністю" власно сили. Пошук проводитиметься в царині аеродинаміки.

Двомісний "лежачий" велосипед вільнюсців.

Як відомо, класичним прийомом боротьби з опором повітря вважалася напівзігнута поза велосипедиста. Пізніше, щоб захистити гонщика од зустрічного вітру, а відтак поліпшити його результат, стали пускати перед ним екранована мотоцикл. Цей прийом застосував ще в 1889 році американський гонщик Чарлз Мерфі. Натискуючи ревно на педалі, він промчав за поїздом по спеціальному і дерев'яному настилу одну милю (1,6 кілометра) з швидкістю 101,8 кілометра і годину.

Досить рано були виявлені і можливості обтічного корпусу, який плавно "облягав" велосипед і гонщика. Одним з перших запропонував його в 1912 році француз Етьєн Бюно-Варийя, за що одержав патент. Виявляється, ідею обтічності йому підказала форма перших дирижаблів. Уже в ті часи велосипеди обтічної конструкції котилися швидше, ніж традиційні. Проте популярності чомусь не набуло. Власне, як і "пралежачий" велосипед, що з точки зору аеродинаміки був явна кроком уперед. Його гонщик не сидів, а лежав на спині і в такій позі крутив педалі. Першим "лежачим" велосипедом став "Велокар" французького винахідник Шарля Моше. У 1933–1938 рр. професіональні гонщики встановили на ньому кілька рекордів швидкості і знову ж таки залишили "диковину" напризволяще.

На думку фахівців, розвиток високошвидкісних велосипедів гальмувало й те, що Міжнародна спілка велосипедистів тривалий час забороняла виставляти у своих змаганнях дивовижні аеродинамічні веломашини, класифікуючи це як "шахраство". Можна тільки вітати, що пізніше спілка одважилася на деяке пом'якшення обмежень. Після 1976 року спортсменам, що брали участь у міжнародних змаганнях, вже дозволяли одягати еластичні костюми, обтічні шоломи, а також застосовувати рами з краплеподібним профілем трубок, обтічні рукояття гальм, профільовані, плоскі спиці та інші конструктивні елементи з поліпшеною аеродинамікою. Зрозуміло, міжнародні велозмагання стали ще динамічнішими. Найбільша швидкість, досягнута на гоночному велосипеді станом на 1984 рік, — 69,92 кілометра за годину. Цей рекорд належить радянському гонщику Сергію Копилову.

На жаль, обтічні та "лежачі" велосипеди знаходяться все ще під грифом (заборонено". Цілком можливо, що у відповідь на це ентузіасти високих швидкостей стали проводити в місті Ірвіндейлі (США), так би мовити, свої паради-огляди веломашин без всяких обмежень щодо їх конструкцій. Які тільки чудернацькі швидкоходи не демонструються тут! Для одних — то справжня сенсація, для інших — просто видовище, а для скептиків — просто пустощі. Підтримку у кюрі знаходить будь-яка технічна ізюминка, хоч якою примітивною здавалася б з першого погляду. Однак є одна вимога — вона має "працювати" на подолання опору повітря.

Наприклад, у травні 1979 року 21-річний Фред Мархемі, осідлавши двоколісну машину власної конструкції,- промчав у Південній Каліфорнії (США) зі швидкістю 81,3 кілометра за годину. А через сім років американський гонщик одержав приз, обіцяний першому велосипедисту, який зуміє подолати рубіж швидкості 65 миль (104,5 кілометра) за годину. Що допомогло велосипедисту? Насамперед високе аервдинамічне оформлення. Велосипед Мархемі мав надобтічну конструкцію: полегшену раму обтягував майже невагомий тонкий пластик. Ривок Мархемі показав: врахування принципів аеродинаміки при конструюванні супервелосипедів може докорінно