Віктор Маслов - Сам себе катаю

змінити наші уявлення про ці машини.

На сьогодні зразком обтічного велосипеда вважається "Вектор тандем" інженера А. Войгта (США). В 1980 році на цьому двомісному велосипеді (гонщики лежали на спині в протилежних напрямах) встановлено рекорд — 101,26 кілометра за годину. Кожен гонщик розвивав ногами потужність понад 1 к. с. Щоб розігнатися так на звичайному велосипеді, потрібно докласти до педалей 6 к. с., а це вже за межами фізичних можливостей людини.

Велосипедист-любитель розвиває в середньому 0,2–0,3 к. с. М'язова енергія витрачається на подолання тертя в підшипниках і гумових покришках, "вбирається" прогинаннями рами, а найбільша частина, звісно при високій швидкості, перехоплюється опором повітря. Спеціалісти підрахували: при швидкості 16 кілометрів за годину на подолання повітряного потоку відбирається третина докладених зусиль, при 30 — витрачається половина енерговитрат, а при 50 і більше — до 90 відсотків, тобто дев'ять із десяти обертів педалей прокручуємо на подолання вітру.

На цьому велосипеді гонщик Ф. Маркхемі розвинув швидкість до 104,5 кілометра за годину.

Звичайно, названо далеко не всі проблеми, які розв'язують конструктори найшвидкісного велосипеда. Досліджуються, приміром, впливи зустрічного, попутного та бокових вітрів на темп їзди. Велосипедист, що їде у безвітряну погоду, без особливого напруження накручує 30 кілометрів за годину. Щоб зберегти таку швидкість при зустрічному вітрі, який дме з швидкістю 16 кілометрів за годину, йому належить подвоїти свої зусилля. У цих випадках гонщики-професіонали роблять по-іншому: переходять на нижчу передачу, не збавляючи при цьому темпу їзди. Встановлено: вітер прискорює або гальмує рух велосипедиста приблизно на половину своєї швидкості.

Неабиякого прискорення надає велосипедисту і штучний вітер. Усі швидкісні транспортні засоби утворюють позаду себе зону розрідженого повітря, яке ніби всмоктує того, хто мчить слідом. Ця додаткова сила рівнозначна дужому попутному вітру. Погоня велосипедиста за автомобілем чи мотоциклом перейшла в окремий вид спорту — гонку за лідером. Її кращі представники довели вихор велосипедних коліс до автомобільної швидкості. Так, у 1962 році француз Ж. Мейффре досяг за "спиною" автомобіля швидкості 204,7 кілометра за годину, Пізніше його співвітчизник Жан-Клод Рюд спробував розвинути швидкість, якій міг би позаздрити й автомобіліст — 240 кілометрів за годину. Він линув за автомобілем, що був екранований щитом двометрової висоти. Якийсь час гонщик нарощував швидкість і не відставав. Та перевищивши 170 кілометрів за годину, облишив надію на рекорд — не витримала гума коліс…

Переслідуючи гоночний автомобіль із ковпаком, що розтинав повітря над рівним висохлим озером гонщик Д. Говард досягнув швидкості 245 кілометрів за годину.

Мине не так багато часу, і влітку 1985 року світ облетить звістка про "реактивні ноги" 37-річного велогонщика Д. Говарда — неодноразового чемпіона США, учасника трьох Олімпійських ігор. У гонці за лідером по висохлому солоному озері Бонвіл, що у штаті Юта, він досягне фантастичної швидкості — 245 кілометрів за годину. Говард мчав за машиною, яка зводила опір майже нанівець.

Неважко уявити, як стрімко рухався б "сталевий коник" в ідеальних умовах, скажімо, у вакуумі. Навряд чи наздогнав би тоді його і спортивний автомобіль. Спеціалісти стверджують, що, наприклад, на Місяці, де відсутня атмосфера, а сила тяжіння становить лише шосту частину земного, велосипед вагою 11,3 кілограма летів би зі швидкістю… 383 кілометри за годину. Гонщикові досить було б крутити педалі з потужністю 0,1 к. с. Це — десята частина тих зусиль, яку витрачають у змаганнях сучасні спортсмени.

Дослідження аеродинаміки велосипедів не припиняються ні на мить. Особливого значення вони набувають у наш час — епоху всезростаючих швидкостей, обіцяючи в майбутньому багатогранну практичну користь.

Ревні велоконструктори прагнуть, щоб суперконик мчав як вітер, на заздрість колісним родичам — автомобілям, автобусам, мотоциклам…

Олімпійський вогонь у спицях
Пригнувшись, мчать велосипедисти — один за одним, ряд у ряд. Колеса — диски золотисті, де спиці райдужно горять. Р. РОЖДЕСТВЕНСЬКИЙ

"Я починав багато оповідань про велогонки, але так і не написав жодного, яке могло б зрівнятися з самими гонками на закритих і відкритих треках або шосе…" Отак відверто зізнавався у своєму безсиллі перед темою змагань велосипедистів відомий американський письменник Ернест Хемінгуей. Непідвладність слову тієї круговерті подій, що несе в собі, мов гірський потік, велогонка, переживають не лише славетні майстри красномовства. Свою безпорадність нерідко відчувають і кореспонденти газет, радіо і навіть телекоментатори, тобто підготовлені фахівці, які, здавалося б, мають все знати про вихор прозорих коліс.

…На треку йде вирішальний заїзд. Справжня драма зчиняється на останніх метрах. Мов блискавка, шугає з 20-метрової висоти віражу гонщик в сріблястому шоломі, його суперник, який ішов колесо в колесо, в ту ж мить зривається з сідла і, несамовито витанцьовуючи на педалях та розгойдуючи хромовану машину, кидається навздогін. Однак лідер тактовно перекриває собою всі можливі обгони. На трибунах глядачі піднялися в єдиному пориві, у багатьох випали з рук парасолі, згорнуті трубочкою газети… Навіть завмер за кадром досі невгамовний телекоментатор, і тільки незворушне "око" телекамери здатне зафіксувати бентежну мить і повторити її знову…

Так, завдяки телевізору вболівальники мають можливість побачити зворушливий велоспурт (різке короткочасне прискорення швидкості темпу), розгледіти зрошене потом обличчя гонщика, подане широким планом, пройнятися атмосферою гонки і віддати симпатії тому чи іншому спортсменові.

У нашій країні велоспортом захоплюється близько півмільйона гонщиків, 135 тисяч з них — розрядники, понад 2 тисячі — майстри спорту. Щороку на треках і шосе проводяться змагання з усіх рангів: окрім традиційних велотурів — це сотні малих і великих стартів, починаючи від шкільних, міських і сільських першостей і завершуючи фіналами всесоюзних чемпіонатів і спартакіад. Кожна республіка організовує свої велосипедні чемпіонати і має своїх представників у збірній команді СРСР. Для юнацтва регулярно влаштовуються всесоюзні змагання на треку і шосе,