Роджер Пілкінгтон - Янові скарби

Він ураз замовк, бо в трубі знову почувся голос Джо.

— Ну, я думаю, хазяїн знає, що робить, — сказав він. — Тільки ось що: коли один з наших хлопців має відомості, де сховано скарби, то чого б хазяїнові не поїхати туди з нами і не забрати їх?

І знову настала пауза.

— То просто щастя, скажу тобі, що він підслухав розмову про Біблію. Але все-таки якщо хазяїн знає, де скарби, то навіщо він послав нас поневірятися тут, на цьому копійчаному кориті?

Почувши такий зневажливий відзив про «Норця», Майкл гнівно насупив брови, а Пітера найбільше стривожило жахливе відкриття — ці люди полюють за Яновими. скарбами.

— Ага, він не може розшифрувати ті записи, так і що? — Джо голосно розсміявся. — Четверо дітлахів можуть, а хазяїн не може. Кумедія, та й годі!

Пітер вдоволено кивнув головою.

— Добре, що принаймні це знаємо, — швидко зашепотів він. — Отже, у нас є ще якась надія.

«Норця» знову захитало, і Майкл хутко виглянув в ілюмінатор. Він побачив тільки борт величезного пароплава, якому, здавалося, не буде кінця. За інших обставин Майкл одразу ж кинувся б на палубу, щоб подивитися на пароплав, але зараз він не хотів залишати свого поста.

— Але ж, їй-право, вони не такі дурні, щоб привезти нас на самісіньке місце, — провадив розмову Джо. — Що-що, а кмітливості їм не позичати.

Майкл кивнув, а Пітер цього разу не втримався від усмішки.

— А-а, — вів далі Джо. — Тепер я розумію. Ми повинні триматися коло них і про все інформувати хазяїна. Сподіваюсь, що дітлахи не женуться за якоюсь химерою? Ні? Матері його ковінька — то ти кажеш: мільйони?! — Він аж свиснув від здивування.

Проте подробиць дальшої розмови не можна було розібрати. Пітер і Майкл чули, що розмова не припинилася, але Джо, певне, підвівся зі свого місця і відійшов од решітки, тому його слів не було чути. Пітер приклав вухо до самої решітки, але так нічого й не почув. Зрештою він зіскочив на підлогу, Майкл — за ним.

— Треба розповісти дівчатам, — сказав Майкл.

Але Пітер заперечливо похитав головою.

— Ні в якому разі! Якщо дівчата нічого не підозріватимуть, то триматимуться природно і нічим не викажуть своєї недовіри. І нам з тобою треба поводитися так, ніби ми нічого не знаємо.

— Але ж, Пітере, — запротестував Майкл, — не можемо ж ми пливти в Голландію з цими людьми на борту. Нам треба якось позбутися їх. Хіба не можна передати їх на поліційний катер?

— Ні, — рішуче відповів Пітер. — Ми ні в чому не можемо їх звинуватити. А крім того, як же звертатися в поліцію, не розповівши все про скарби? Нам, звичайно, не дозволять пливти в Голландію, а тим часом «хазяїн» — хто б він не був — розшифрує запис і добереться до скарбів раніше за нас.

— А може, — міркував Майкл, — просто штовхнути їх за борт?

Пітер засміявся.

— Ну, ні, — сказав він, — не думаю, щоб нам це вдалося. По-перше, вони скоріше нас зіштовхнуть, а по-друге, це не найкращий спосіб позбутися їх. Доведеться придумати щось інше. Та й татові не сподобається, що ми в такий спосіб відкараскалися від них, хто б не були ці люди. На палубі загупали важкі кроки.

— Мерщій! — крикнув Майкл. — Хтось із них іде сюди. Удамо, що готуємо сніданок. — Він прожогом кинувся в камбуз, а Пітер почав розкладати на столі тарілки та виделки. Ту ж мить відчинився люк, і Джо ступив на східець трапа.

Пітер звів на нього очі і, приховуючи свої справжні почуття, по-дружньому кивнув йому головою.

— Може, з нами поснідаєте? — запропонував він. Але Джо відмовився і пояснив, що Білл послав його спитати, чи немає в них морської карти.

— В нижній шухляді, — сказав Майкл. Він поклав збивачку для яєць, що була у нього в руках, і дістав карту. — Ось. Це карта гирла Темзи.

Джо подякував, взяв карту і повернувся до стернової рубки.

Щойно він зачинив за собою люк, як задні двері камбуза відчинилися, і на порозі виросла Джіл в піжамі.

— Урра! Прокинулася нарешті! — засміявся Майкл. — От як довіряти дівчатам! Сплюхи, приходять, коли вже все готове.

— Я не знала, що ми вже відпливли, — сказала Джіл, позіхаючи. — І Керол не знає.

— Відпливли? Мені це подобається! Та ми вже пливемо три години. Майже проминули доки. Он глянь сама!

Джіл виглянула в ілюмінатор і потяглася.

— Не знаю, чого це я так розіспалася.

— Мабуть, балакали цілу ніч з Керол, — зауважив Майкл.

Джіл підійшла до Пітера.

— Доброго ранку, Пітере! — привіталася вона.

— Радий, що ти вже встала, — відказав Пітер. — Ми не будили вас, бо не було нагальної роботи. Швиденько вдягайтеся та будемо снідати.

Майкл виявився неабияким кухарем, і всі четверо, посідавши навколо столу в носовій каюті, усмак поснідали його яєчнею.

— Як там наші матроси? — спитала Керол, закінчуючи снідати.

— О, вони почуваються чудесно, — відповів Пітер. — І справді — гарні хлопці. Правда, Майкле? — Він підморгнув братові в той момент, коли дівчатка на них не дивилися.

— Авжеж, вони молодці, — підтримав його Майкл. — Кращих і не знайти. Татко був би дуже задоволений, якби довідався, що такі досвідчені моряки пливуть з нами. По-моєму, вони йому сподобалися б, правда ж, Пітере?

— А певно.

— А то нічого, що їх залишили самих нагорі? — спитала Керол.

— А що ж тут такого? — відказав Пітер. — Вони чудово виконують свої обов'язки. Снідати збираються після нас. Може, ви з Джіл почастуєте їх сніданком, а ми з Майклом підемо на палубу.

— З задоволенням, — відгукнулася Джіл. — Моряки, певно, цікаві люди.

— О, дуже, — погодився Майкл і підвівся, відсунувши стілець. — Особливо ці