Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Ні, Берто, ти помиляєшся. Ти людина іншого покоління, в твоїх жилах тече кров лиходіїв, які колись населяли Віскос, а в мені їхня кров уже сильно розведена. Тутешні люди сповнені достоїнства. А якщо в когось немає достоїнства, то є взаємна недовіра. А немає взаємної недовіри, — виходить, є острах.

— Гаразд, нехай я помиляюся, але ти вчини, як я кажу. Дослухайся голосу природи.

Шанталь пішла. А Берта обернулася до примари свого чоловіка, просячи того заспокоїтися, бо не личить йому, людині не те що зрілій, а вже й старій, заважати їй, коли вона намагається дати добру пораду дівчині й напоумити її. Про себе вона вже навчилася піклуватися, — то й слава Богу! Тепер треба подбати й про Віскос.

Чоловік сказав у відповідь, що слід бути обережною й не давати дівчині стільки порад, бо хтозна, як повернеться вся ця історія і чим вона скінчиться.

Берта здивувалася, бо вважала, що небіжчики знають усе на світі, і врешті-решт, хіба не він попередив її про наближення небезпеки? Певне, він геть постарів, вижив з розуму й, окрім бажання їсти суп доконче однією й тією ж ложкою, з’явилися в нього ще й нові дивацтва.

Чоловік заперечив, що це вона зістарілася, а у них, небіжчиків, вік завше незмінний. Ще додав, що, хоч їм і відомо дещо з того, чого живі не знають, однак попасти туди, де живуть вищі янголи, вони можуть не відразу, а тільки по закінченні певного часу, він же лише недавно завершив свій земний шлях, ще й п’ятнадцяти років не минуло, і йому ще багато чого слід поповчитися, багато чого пізнати, попри те що він і зараз може неабияк їй допомогти.

Берта поцікавилася, а чи гарно, чи зручно там, де живуть вищі янголи? Чоловік сказав їй на це, що годі, мовляв, дурня клеїти, всі сили треба спрямувати на порятунок Віскоса. Не те щоб його все це надто обходило, — адже він уже був небіжчик, а тема перевтілення досі всерйоз не піднімалася (хоча деякі розмови стосовно цього велися), та й потім, навіть якби реінкарнація й була справою реальною, у наступному житті він особисто зволів би відродитися в новому, незнайомому місці. А турбується він винятково про те, щоб його дружина в спокої й затишку прожила відпущений їй залишок днів.

«Про це можеш не турбуватися», — подумала Берта. Проте чоловік її відповіддю не задовольнився, — він хотів, щоб вона не сиділа сидьма, а щось зробила. Якщо Зло візьме гору, бодай у цьому маленькому, всіма забутому містечку з трьома вуличками, майданом і церквою, воно може розповсюдитися далі, захопити всю долину, округу, країну, континент, моря й увесь світ.

Попри те що у Віскосі мешкав 281 житель, з яких Шанталь була наймолодша, а Берта — найстарша, верховодили в ньому всього чоловік п'ять: хазяйка готелю, що відповідала за прийом і облаштування туристів; священик, що опікувався душами; війт, що займався мисливськими ліцензіями; війтова дружина, що займалася війтом та його рішеннями; місцевий коваль, що примудрився вижити після того, як його покусав проклятий вовк, і, нарешті, людина, якій належала більша частина земель довкола міста. Це він заборонив будівництво дитячого парку, бо розраховував, що в недалекому майбутньому Віскос знову почне розростатися і тоді на цьому чудовому місці можна буде звести розкішний будинок.

Решта мешканців Віскоса мало цікавилися тим, що діялось і чого не діялось у містечку, адже в них були їхні вівці, пшениця й родини, які треба було годувати. Вряди-годи бували вони в шинку при готелі, відстоювали обідню, шанували закони, носили до кузні серпи, коси й інший інвентар та час від часу прикуповували землю.

А головний землевласник в шинку не з’являвся ніколи і про всю цю історію довідався від своєї покоївки, що того вечора була там і, вийшовши надто збудженою, заходилася розповідати всім своїм подругам і хазяїнові своєму, що от, мовляв, зупинився в готелі багатий чоловік, і хтозна, коли б то можна було народити від нього, то він, либонь, виділив би дитині частину свого статку. Землевласник, стривожений майбутнім Віскоса, а ще більше тим, що ця історія з Шанталь Прим, розлетівшись, відлякає туристів і мисливців, скликав термінову нараду. І тієї хвилини, коли Шанталь ішла до лісу, коли чужоземець блукав своїми потаємними стежками, а Берта вела бесіду зі своїм покійним чоловіком про те, чи варто таки спробувати врятувати їхнє містечко, у ризниці маленької церкви зібралися перші особи Віскоса.

— Викликати поліцію, та й кінці в воду! — сказав землевласник. — Це все, що ми маємо зробити. Ясна річ, ніякого золота не існує. Гадаю, іноземець цей просто намагається спокусити мою служницю, напустивши їй мани в очі.

— Ви самі не розумієте, що кажете, бо вас там не було, — відповів на те війт. — Золото існує, панна Прим не стала б ризикувати своїм добрим ім’ям, не маючи реальних доказів. Але це нічого не міняє, — поліціянтів кликати треба. Не виключено, що чужоземець цей переховується від правосуддя, може, за нього призначено нагороду, а в наших краях він намагається сховати награбовану здобич.

— Маячня! — сказала хазяйка готелю. — У такому разі він поводився б тихше.

— Загалом, це неважливо. Треба негайно повідомити поліцію.

Усі погодились. Аби втишити страхи, священик розлив у келихи вино. Присутні заходилися міркувати, що вони скажуть поліції, бо в них і справді не було жодних доказів проти чужоземця, і, цілком імовірно, справа скінчилася б арештом Шанталь Прим за підбурювання до злочину.

— Єдиний доказ — це золото. Без нього нам ніхто не повірить.

Ясна річ. Але де воно, те золото? Його бачила лише одна людина, але й та не знає, де воно сховане.

Священик запропонував зібрати усіх мешканців і прочесати місцевість, але хазяйка готелю, відсунувши фіранку на вікні ризниці, з якого відкривався вид на цвинтар, показала — гори ліворуч, гори праворуч, а внизу долина.

— Нам знадобиться сотня чоловік і сотня років.

Головний землевласник про себе побідкався, що таке гарне місце