Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Тоді просто сядь поруч і послухай.

З усіх, кого Шанталь стріла зранку, одна лише бабця Берта поставилася до неї співчутливо. Дівчина не лише сіла поруч, але й обійняла її. Якийсь час вони отак і сиділи, а згодом Берта порушила мовчанку.

— Ходи до лісу, охолонь трохи, щоб думки не плуталися. Адже сама розумієш, справа тут не в тобі. Та й вони це розуміють, але їм потрібен цап-відбувайло.

— Це чужоземець!

— Ми з тобою знаємо, хто він такий. Ми, і більше ніхто. Всі решта хочуть вірити в те, що їх зрадили, що ти мала розповісти про все раніше, що ти їм не довіряла.

— Зрадили?

— Авжеж.

— Але чому вони хочуть вірити в це?

— Поміркуй сама.

Шанталь замислилась. Бо їм потрібен той, на кого можна звалити всю вину. Бо їм потрібна жертва.

— Не знаю, чим все це скінчиться, — сказала Берта. — У нашому містечку мешкають люди добропорядні, але, як ти сама сказала, — трохи боязкуваті. Тож може і ліпше було б, якби ти перебралася на якийсь час куди-небудь подалі.

Стара, певно, жартує, — хто міг всерйоз поставитися до запропонованого чужоземцем парі? Авжеж ніхто. Та й куди їй їхати, до кого? І грошей у неї катма.

Як то катма? А зливок золота, що чекає на неї в лісі й може перенести куди завгодно, у будь-який куточок світу? Однак Шанталь навіть думати про це не хотіла.

Цієї самої миті, немов за іронією долі, пройшов повз них чужоземець, — як і кожного ранку, він прямував у бік гір. Порівнявшись із ними, він мовчки кивнув і рушив далі. Берта проводжала його поглядом, а Шанталь роззирнулася по боках, силкуючись зрозуміти, чи не бачив, бува, хто-небудь із городян, як привітався з ними чужоземець. Гляди, ще скажуть, що вони у змові. Скажуть, що вона з ним обмінюється таємними знаками.

— Щось він сьогодні надто похмурий, — промовила стара. — Дивно.

— Може, збагнув, що його злий жарт набув нежартівливих обрисів?

— Ні-ні, тут щось інше. Сама не знаю, але… втім, схоже… ні, не второпаю.

«Чоловік мій має знати», — подумала Берта, відчувши томливе занепокоєння, що починало вже бриніти десь ліворуч від неї. Але зараз не час говорити із чоловіком.

— Я згадала про Ахава, — сказала вона.

— Чути нічого не бажаю ані про Ахава, ані про місцеві бувальщини, — ні про що на світі! Я хочу лише одного, — щоб усе стало таким, як колись, щоб Віскос із усіма його вадами не згинув через навіжену витівку однієї людини!

— Мені видається, тобі й самій невтямки, як сильно ти любиш наше містечко.

Шанталь знову пройняв трепіт. Берта обійняла дівчину, поклала її голову собі на плече, втішаючи, немов доньку, якої ніколи в неї не було.

— Ахав повідав людям історію про рай і пекло, що колись із вуст в уста передавалася від батьків до дітей, а нині позабута. Якось ішли дорогою чоловік, кінь та собака. Коли проходили вони повз величезне дерево, влучила в нього блискавка та й спопелила всіх трьох. Однак чоловік не відразу второпав, що вже полишив цей світ, і чимчикував собі далі разом з конем і собакою, — буває, небіжчикам потрібен якийсь час, щоб усвідомити зміну своєї долі.

При цьому Берта подумала про свого чоловіка, який настирливо прохав, аби стара не затримувала дівчину, бо він має повідомити її щось дуже важливе. А може, настав час пояснити йому, що його вже давно немає серед живих і тому хай не перериває її розповіді?

— Шлях був довгим і йшов угору, сонце смажило нещадно, і всі троє геть охляли від спеки й спраги. Аж ось за поворотом відкрився їм величний мармуровий портал, а за ним — майдан, вимощений щирим золотом. Посередині дзюркотів фонтан крижаної й чистої води. Подорожанин рушив до стража, що охороняв вхід.

— Добридень!

— Здоровенькі були!

— Як зветься це прегарне місце?

— Це — Рай.

— Хвала Богові, що ми дісталися раю, нам дуже хочеться пити.

— Можеш увійти й пий собі, скільки забажаєш.

— Але мій кінь та собака теж хочуть пити.

— Дуже шкода, — відповів страж. — Але тваринам сюди не можна.

Подорожанин похнюпився, — спрага мучила його нестерпно, однак сам він пити не став, а лише подякував стражеві та й пішов далі. Довго крокували вони схилом угору й геть було знесилилися, аж ось нарешті помітили якесь поселення, обнесене старим похилим частоколом, а за ним — курну дорогу, обсаджену по обидва боки деревами. У тіні одного з них лежав, прикривши лице капелюхом, якийсь чолов’яга й, вочевидь, дрімав.

— Здоров був, — привітався подорожанин.

Той мовчки схилив голову на знак привітання.

— Я, мій кінь та собака конаємо від спраги.

— Ген за тими валунами є джерело. Пийте досхочу.

Подорожанин, кінь та собака пішли до джерела й втамували спрагу.

Потім подорожанин повернувся, щоб подякувати.

— Будь ласка, завжди будемо вам раді, — відповідав той.

— А чи не скажеш, як зветься це місце?

— Рай.

— Рай? А страж мармурового порталу сказав нам, що рай — там.

— Ні, там не рай. То — пекло.

— А чого ж ви не забороните їм називатися вашим ім’ям? — розгубився подорожанин. — Адже така брехня може спричинити до страшної плутанини!

— Ніскілечки. Насправді вони роблять нам велику послугу. У них зостаються всі ті, хто спромігся зрадити найкращих друзів.

Берта погладила Шанталь по голові, відчувши, що Добро й Зло ведуть там невпинну боротьбу, й порадила дівчині піти до лісу й запитати в природи, куди належить іти Віскосу.

— Бо таке передчуття маю, що й наш маленький рай, загублений у цих горах,