Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Треба нам з вами якось перебалакати стосовно цвинтаря, — сказав йому священик, угадавши хід його думок. — Небіжчикам я міг би запропонувати значно краще місце, неподалік звідси, а цю ділянку поруч із церквою ми використали б інакше.

— Ніхто не купить її й не стане забудовувати.

— Це з місцевих ніхто не купить, але є ще й туристи, вони геть чманіють від щастя, коли випадає можливість придбати літній будиночок у наших краях. Треба тільки попросити наших земляків тримати язик за зубами. І містечку вигода, і війтівству — вірний бариш.

— Маєте рацію. А й справді, треба буде сказати городянам, щоб не баляндрасили про цвинтар. Це не хтозна-яка робота.

І враз запанувала мовчанка, запанувала надовго, і ніхто не зважувався порушити її. Жінки розглядали краєвид, що відкривався з вікна, священик полірував маленьке бронзове розп'яття, землевласник налив собі ще вина, коваль розшнурував і знову зашнурував собі черевики. Війт раз у раз глипав на годинника, ніби показував цим, що в нього є й інші справи.

Однак ніхто не рушив з місця, кожен із присутніх знав, що містечко Віскос і слівця не проронить, якщо з’явиться покупець на земельну ділянку на місці цвинтаря, промовчить винятково заради приємності бачити в своєму місті, якому загрожує зникнення, ще одного новосела. І на своєму мовчанні городяни ламаного мідяка не зароблять.

А коли б могли заробити? А коли б могли заробити стільки, що стало б їм довіку?

А коли б могли заробити стільки, що стало б довіку і їм, і їхнім дітям?

Цієї самої миті ризницею несподівано пронісся подмух спекотного вітру.

— Ну то як? — запитав священик після п’яти нескінченно довгих хвилин мовчання.

Усі повернулися до нього.

— Якщо наші земляки й справді не пробовкаються, гадаю, ми можемо починати переговори, — відповідав землевласник, обережно підбираючи слова, аби їх не можна було потім витлумачити перекручено або й просто перебрехати.

— Це добрі, роботящі, скромні люди, — підхопила хазяйка готелю, враз перейнявши його стратегію. — От сьогодні, приміром, коли булочник хотів з’ясувати, що діється у Віскосі, ніхто йому нічого не сказав. На них можна покластися.

І знову запала тиша. Однак цього разу мовчанка була тяжкою, гнітючою, викривальною. Утім гра тривала, і тепер слово взяв коваль:

— Справа навіть не в скромності наших мешканців, — сказав він. — А в тому, що ми збираємося зробити, знаючи, що це аморально й неприпустимо.

— Що зробити?

— Продати освячену землю.

Усі в кімнаті полегшено зітхнули. Практичний бік справи можна було вважати вирішеним, а відтак переходити до дискусії на тему моралі.

— Аморально бачити, як занепадає наш Віскос, — мовила війтова дружина. — Усвідомлювати, що ми — останні, хто буде жити в ньому, і що мрії наших пращурів, наших прадідів, Ахава, кельтів за декілька років згинуть, як дим. Незабаром і ми з вами залишимо Віскос: кому дорога ляже до богодільні, хто сяде на шию дітям, змушуючи їх доглядати нас, немічних, старезних, непристосованих до життя у великому місті, своїх кволих батьків, які тужать за життям, яке залишилось позаду, і соромляться того, що не знайшли в собі достоїнства передати новому поколінню дарунок, отриманий від пращурів.

— Ваша правда, — погодився коваль. — Ми живемо аморальним життям. Адже щойно Віскос занепаде, ці поля просто позаростають бур’янами або будуть скуплені за безцінь, з’являться машини, прокладуть нові дороги. Позносять будинки й на їхньому місці, на землі, рясно политій потом наших пращурів, зведуть сталеві вежі. Хліб стануть вирощувати машини, люди будуть приїжджати сюди на роботу, а ввечері роз'їжджатися по домівках, які знаходитимуться далеко звідси. Яка ганьба випала на долю нашого покоління, — ми дозволили, щоб наші діти залишили Віскос, ми виявилися нездатні утримати їх поруч із нами.

— Ми просто зобов’язані порятувати це місто. За всяку ціну, — сказав землевласник.

Йому єдиному з усіх занепад Віскоса обіцяв чималі бариші, — він міг би скупити в ньому геть усе, а потім перепродати якійсь великій компанії, однак він зовсім не був зацікавлений у тому, щоб майже за безцінь позбутися земель, у надрах яких можуть таїтися скарби.

— А ви що скажете, панотче? — звернулася господарка готелю до священика.

— Я тямлю лише в моїй релігії, а в її основі — жертва однієї людини, яка врятувала все людство.

І втретє запала мовчанка, однак ненадовго.

— Мені час готуватися до суботньої служби, — продовжував він. — Давайте зберемося ще раз, ближче до вечора.

Усі негайно погодилися, призначили годину зустрічі. У всіх був діловий, заклопотаний вигляд, ніби на кожного чекали якісь надзвичайно серйозні справи.

— Те, що ви зараз сказали, панотче, — дуже цікаво, — зі звичною для себе бездушністю промовив війт. — Гарна тема для проповіді. Гадаю, всім нам варто сьогодні бути на богослужінні.

Шанталь, не вагаючись більше ні секунди, попрямувала до Y-подібного валуна, міркуючи дорогою, як діятиме, коли забере золото. Повернеться додому, візьме всі свої заощадження, переодягнеться, щоб не залежати від примх погоди, спуститься до шосе, піймає попутку. І кінці у воду, жодних парі, — тутешній люд не заслуговує на багатство, що само ладне впасти йому в руки. Валізи вона не братиме, аби ніхто не здогадався, що вона назавжди полишає Віскос із усіма його гарними й безглуздими легендами, з усіма його боязкими й шляхетними мешканцями, з його шинком, де завжди повно відвідувачів, які обговорюють день у день ті самі теми, з його церквою, куди вона ніколи не ходила. Звісно, не можна виключити й того, що на автовокзалі на неї вже чекатиме поліція, — у випадку якщо чужоземець звинуватить її у крадіжці і т. д. й т. п. Однак зараз дівчина готова була йти на будь-який ризик.

І ненависть, яку вона відчувала ще півгодини тому, змінилася іншим, набагато розрадливішим почуттям, — Шанталь тішилася майбутньою помстою.

Вона тішилася тим, що невдовзі покаже всім землякам,