Олексій Михайлович Волков - Виконавець

до хати як паротяг, зайнявши, здавалося, відразу весь простір маленького коридору, потирав руки, командував, що ставити на стіл. І ось ми вже сидимо за столом, перехиливши по чарці, наминаємо бараболю і салати. Хоча, власне, наминав він. У мене ті салати лізти не хотіли. Останнім часом мій апетит рідко нагадував про себе.

— Ну що? — тільки й спитав я.

— А що таке? — не зрозумів Сергій.

— Ну, про рушницю, що там?

— Тю, далася тобі та стара ґрата! Давай хоч поїмо, — Сергій завзято наминав картоплю. — Ану, як, ще по одній?

— Давай.

Ми випили, і невдовзі він, нарешті, задовольнив свій апетит. Сергій відкинувся на спинку стільця і перевів дух.

— Так от, голубе, — почав Сергій, — твій старий ґрат…

— «Зімсон», — поправив я.

— Хай буде «Зімсон», — погодився він, — так от, твій старий ґрат «Зімсон» валявся в нас на складі аж вісім років, доки не потрапив до тебе. А органи вилучили його в одного кадра…

Сергій не доказав, бо я підскочив на місці. «Його вилучили!» Я згадав, що казала про це Світлана. Рушниця була конфіскована, її ніхто не здав, не продав, бачачи, що з нею відбувається якась чортівня. Отже, цей слід фальшивий! Але я мусив допитатися до кінця.

— А чого вона так довго була у вас? — продовжував я.

— А кому вона була потрібна? Ніхто з наших на неї не спокусився, ось і лежала в складі, доки не зробили ревізії та не викинули її до магазину. А до цього кілька років її зберігали як речовий доказ.

— Речовий доказ? Доказ чого?

— Ну, розумієш, у нас свої інструкції. Цей самий кадр, ну, той, що володів рушницею, пришив з неї свого односельця, а ми повинні…

— Як, — перебив я, — ти хочеш сказати, що з моєї рушниці було вбито людину? — я роззявив рота.

— Ну то й що? — не зрозумів Сергій. — Було, то й було. Гаратнув він якогось там зека, який щойно звільнився. Чорт їх зна, які там у них були рахунки…

Але я знову не дав доказати:

— Ну а хто, хто він такий, де його знайти?

Сергій подивився на мене, як на дурного.

— Ти не знаєш, де шукати людину після того, як вона скоїла вбивство і її зловили?

— Отже, він сидить! Так ти ж казав, що він убив зека?

— Ну то й що, що зека? Зек звільнений — уже не зек, а громадянин. І наскільки я зрозумів, убивство було за обтяжливих, так що отримав він свої дванадцять і поїхав в Уфу.

— В Уфу?

— А ти як думав? Він, щоправда, якийсь заслужений був, чи то учасник війни, чи то активіст партійний, щось таке.

— Ну а хто він, звідки? Як його звати?

— Та я що, записував? — здивувався Сергій, — ти ж його й так не побачиш! Він же, напевно, сидить ще.

— Ну я ж тебе просив! — закричав я.

— Тю, скажений, — здивувався він знову, — ну й причепився! Та воно тобі треба?

— Треба.

— Як хочеш, — сказав Сергій, — а я більше не піду. На мене і так косо дивилися. Я тут ще не так давно працюю, а на мої забаганки мусять архіви рити і всілякі дурниці вишукувати. А в нас ще в карному начальник такий придурок, яких мало. Мусив я йому байки сплітати, для чого то мені. Не піду. Він там родом з якогось Надлісного чи то Підлісного, це я запам’ятав. Отож їдь собі і шукай, якщо в тебе цвях у задниці!

І Сергій, плюнувши, пішов курити.

А я сидів і думав. Чого мені вдалося домогтися цього разу? Було таке враження, що я товчуся лобом об височезну неприступну стіну невідомості, перед якою безсилий. Що я мав робити далі? Знову йти до Світлани з даними, які вдалося здобути? Чи не йти, а поїхати в те саме Підлісне чи то Надлісне? А може, взагалі нічого не робити, а сісти вдома й чекати і дивитися, як цей привид щодня, щогодини безжалісно наближатиметься до мене?

Я стояв на пероні, підперши спиною вокзальну стіну. Мої почуття зовсім затупилися, голова відмовлялася працювати, і я просто стояв, слухняно наближаючись до тієї миті, коли злізу з поїзда на своїй станції, де виходить, як правило, п’ятнадцять-двадцять пасажирів, і поступово лишуся сам. І тоді він вийде до мене, вирине з темряви. А доти можна не оглядатися. Яка відстань буде між нами цього разу? Кроків за двадцять від мене стояв стовп, на якому світився ліхтар. Напевно, він з’явиться ще ближче. Доки це триватиме й чим закінчиться? Мною знову заволоділа приреченість, і сил для боротьби з нею я не мав.

Несподівано хтось обережно торкнув мене за рукав. Моє серце стислося в такому пароксизмі, що я мало не підскочив на місці, увесь здригнувшись. Поруч зі мною стояв Антонович і здивовано оглядав мене. Я перевів подих і силувано посміхнувся:

— Та ось, замислився, а ви так несподівано надійшли…

— А-а-а… буває, — протягнув старий, — але щось ти дуже сильно замислився, так я собі з боку подумав. Може, що сталося?

— Та ні, дрібниці, — запевнив я