Олексій Михайлович Волков - Виконавець

пояснювали щось, так, на хлопський розум, та я вже забув. Послухайте, а звідки ви знаєте про мене і мою хворобу, якщо самі здалеку?

— Знаю, і про можливу її причину також, ту, що ви приховуєте. Мені розповів Семен.

— Який Семен? Я не знаю ніякого Семена.

— Ой, пробачте, це його прізвисько. Василь, Василь Федорович Семененко. Пам’ятаєте такого?

Він думав напружено, а потім сказав:

— Семененки живуть у селі… Який-то Василь? Василь…

— Той, з яким ви гралися в компанії хлопців поблизу лісу.

— Василь? Син Федора Семененка? Так він хтозна-коли ще поїхав. Чи взагалі буває тепер тут, і батьки його виїхали.

— Ми з ним живемо в одному місті й товаришуємо, — сказав я. — Він і розповів мені ту історію.

— Яку історію?

Його погляд і далі залишався підозрілим. Крім того, тепер у ньому, мені здалося, промайнуло якесь побоювання.

— Історію про те, як ви побачили щось незвичайне.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Вам довелося зіткнутися з чимось незвичайним, і, кажуть, це стало причиною вашої хвороби.

— Я не пам’ятаю, — він знизав плечима, — щоби бачив щось незвичайне.

— Так, ви не бачили, а вони бачили. А ви їм не вірили. Це була якась темна постать, що йшла лісом. А невдовзі після цього з вами сталося це нещастя. Хіба не так? Хіба ви можете пригадати іншу причину?

Я дивився в його очі, але бачив одне — йому була неприємна ця розмова. Замість відповіді він попросив мене відкрити шухляду в шафі й дістати звідти папку з паперами. Вона була стара й розтріпана, ледве трималася купи. Попорпавшись, він дістав звідти такий самий затертий документ і простяг мені. Я звернув увагу на штамп у його верхньому кутку — Київський науково-дослідний інститут неврології та нейрохірургії. Зміст виписки зводився до того, що в хворої дитини, Кавінського Петра, п’ятнадцяти років, захворювання, яке називається мієліт, гостра форма, з паралічем ніг, і що проведене лікування не дало ніякого ефекту.

— Але ж… — я повернув довідку, не знаючи, що й сказати.

— Ви хотіли знати про мою хворобу, там усе написано. А більше пояснити я вам не можу. Я не лікар, а неграмотний дядько, ще й каліка.

Мені стало зрозуміло, що витягнути з нього щось цінне навряд чи вдасться.

— Пробачте, що потурбував вас, — я підвівся. — Але все ж таки скажіть мені, той випадок — правда? Таке справді сталося перед тим, як ви захворіли? Скажіть мені правду! Вони таки щось побачили?

— Хто що бачить, я не можу вам сказати. Знаю лише те, що бачу сам, — відповів каліка. — А ви, як були дитиною, ніколи не вигадували чогось страшного, яке потім вам ввижалося?

Говорячи це, він знову не дивився на мене аж до тієї миті, коли я вийшов за двері. Дістаючись до автобуса, я зав’язував розмови з кількома селянами, та ніхто не квапився інтригувати мене темними історіями.

Важко сказати, як належало оцінювати результати поїздки. Скоріш за все — ніяк. У будь-якому разі я не мав фізичної змоги розібратися в здобутому матеріалі. Тому і вирішив надати це право Світлані. Я мав лише збирати сміття, виконувати чорнову механічну роботу. Такий метод був ефективнішим. Кожен повинен робити те, що вміє краще. Тільки так можна ліпше використати шанс, шанс врятуватися. Це особливо гостро відчувалося в такі моменти, як тоді, коли я йшов додому, повертаючись із залізничної станції. На щастя, трапилися сусіди. Вони щось говорили, ділилися враженнями про минулий день, але я нічого не сприймав. Десь поруч, дуже близько, знаходився той, хто перетворився на мою тінь, я знав, чув спиною, що він там, позаду. На відстані, яка щодня скорочувалась.

XI

Зранку, зробивши необхідні зміни в своїй «карті», я вирушив до обласного центру. На черзі була лінія під назвою «рушниця», найпривабливіша для досліджень з погляду Світлани, найдоступніша для них з мого погляду. Та в будь-якому разі це потрібно було робити. Прослідкувавши її, я набирав доволі матеріалу і міг знову звернутися до Світлани. Потреба бачитися і говорити з нею відчувалася постійно. Світлана надавала мені не тільки теоретичну допомогу. Якимось чином їй вдавалося тримати мій психологічний стан, мій бойовий дух на такому рівні, який ще дозволяв хоча б іноді сподіватися на порятунок.

І ось я сидів удома в Сергія і чекав, його дружина щось там теревенила про якісь їхні проблеми, готуючи вечерю. Кілька днів тому мені вдалося досить переконливо обдурити його. Я сказав, що, маючи таку стару рушницю, ще й відомої фірми, я, як фанат своєї справи, повинен спробувати встановити її попередніх господарів, тобто її історію. І оскільки мене на роботі відправили у відпустку, я хотів би просто зараз взятися і розшукати хоча б попереднього власника, щоби розпитати про того, в кого він, у свою чергу, придбав рушницю. А що як цей слід потягнеться аж до якогось графа чи барона? Сергій тоді покрутив пальцем біля скроні, але пообіцяв дізнатися. Моє хвилювання дедалі зростало. А якщо й Жанна, й Семен, і рушниця — це зовсім не ті напрями і зараз я наполегливо роблю марну непотрібну роботу? Від цих думок у животі знову розливався холод, неприємний, слизький, який уперто намагався заволодіти мною. Та ось пролунав дзвінок, що примусив мене здригнутися.

Сергій влетів